На нашу Гарячу лінію часто звертаються переселенці, яким потрібна інформація про тимчасове житло. Надаючи контакти та розповідаючи умови тих чи тих закладів, ми розуміємо, що деяким категоріям людей знайти собі соціальний прихисток набагато складніше. Це літні та маломобільні люди, з родинами та самотні, сім’ї з дітьми, особливо, якщо дитина має інвалідність або дуже маленька, люди, які не покинули своїх хатніх тварин.
Але нещодавно під час роботи над одним з кейсів, ми стикнулися зі стереотипами, які, здавалося б, вже не мають місце бути в наш час. Літню людину з ВІЧ, яка приймає антиретровірусну терапію, виявилося дуже важко прилаштувати навіть на тимчасове проживання. Що це — страх та упередженість або реальні питання безпеки? Інформація — найкраща зброя проти міфів та упереджень. Які, в свою чергу, породжують страх і стигму. Давайте розбиратися…
Уявімо, що людина, яка має ВІЛ, евакуювалася з небезпечної території, де проживала у власному будинку чи квартирі, і тепер змушена проживати разом з іншими евакуйованими в гуртожитку чи іншому місці тимчасового перебування для переселенців. Тож, яку небезпеку така людина становить для оточення? Чи варто боятися, якщо сусід по кімнаті інфікований цим вірусом? Хто та чому може відмовити у наданні житла людині, яка повідомила про свій ВІЛ-статус?
Міф 1
ВІЛ можна підхопити через рукостискання, обійми, в загальному душі, користуючись спільним туалетом, посудом чи побутовим приладдям, перебуваючи в одному приміщенні.
Правда:
Вже давно відомо та підтверджено роками досліджень, що ВІЛ не передається через дотики, поцілунки, обійми, кашель чи користування спільним посудом. Ним не можна заразитися, знаходячись довгий час в одному приміщенні, як це може статися, наприклад, якщо людина хворіє на відкриту форму туберкульозу. Тому при поселенні у гуртожитки та інші місця спільного проживання можуть просити пройти певні обстеження та надати медичну довідку про стан здоров’я, де позначаються результати флюорографії та дослідження дерматолога, але довідка щодо статусу ВІЛ — не потрібна. Більше за те, в умовах спільного побуту та проживання людина не повинна сповіщати про свій статус ні керівництву закладів, ні тим, з ким доводиться ділити приміщення.
Міф 2
Людей з ВІЛ треба поселяти виключно в окремих приміщеннях, особливо, якщо вони потребують сторонньої допомоги, бо підтримка їхнього життя супроводжується складними медичними маніпуляціями.
Правда:
Якщо йдеться про місця спільного проживання людей, які потребують постійного догляду, як-от геріатричні пансіонати чи благодійні хоспіси, обмеження діють тільки для тих, хто має IV клінічну стадію хвороби. Бо саме тоді людина потребує особливого паліативного нагляду, який надають у спеціальних відділеннях лікарень. Для усіх інших це не потрібно, особлива терапія, яку приймають люди з ВІЛ, — це одна пігулка в день. Усі інші медичні потреби — як у будь-яких літніх або хворих людей.
Міф 3
Перебування та обслуговування людини з ВІЛ, які потребують догляду та допомоги, вкрай небезпечно для персоналу і сусідів по кімнаті.
Правда:
Люди, які знають свій статус і приймають терапію, живуть повноцінним життям і не становлять загрози для близьких. Концентрація вірусу в їхніх рідинах настільки низька, що її не можна навіть визначити під час обстеження. Також її не передати іншій людині, навіть якщо допустити пряму взаємодію, наприклад, відкритих ран інфікованого і не інфікованого. Пігулки, які забезпечують стійкий ефекти, надаються безплатно, тому навіть люди з низьким доходом чи у важких життєвих ситуаціях приймають їх на постійній основі.
Щодо персоналу — взаємодія з будь-якими людськими рідинами чітко регулюється правилами, які включають тезу, що БУДЬ-ЯКА людина може мати інфекцію і навіть не знати про свій статус. Тобто, ніяких додаткових запобіжних заходів, окрім тих, які мають бути обов’язковими для догляду та підтримки, не потрібно.
Міф 4 ВІЛ — це вирок. Навіщо забезпечувати таких людей місцем проживання, краще помістити у лікарню для доживання.
Правда:
Сьогодні ВІЛ — контрольована хвороба. Своєчасна терапія дозволяє жити довго і якісно. Люди на антиретровірусній терапії створюють сім’ї, народжують здорових дітей, ведуть активне суспільне життя, і вірус не впливає на тривалість та якість їхнього життя. Запроторювати людей у лікарню у такому випадку — незаконно і неетично. Як і відмовляти у праві людини отримати допомогу у вигляді тимчасового житла.
За роки існування цього вірусу людство пройшло великий шлях: від нерозуміння механізмів передавання, таврування інфікованих та хворих «гріхом» та «покаранням божим» до досконалого вивчення, створення терапії, яка нівелює вплив вірусу на організм та здатність передавання іншим. Тому стигматизація людей зокрема під час надання житла як ВПО — ознака непоінформованості, невігластва та відсутності емпатії. Замість безпідставної тривоги чи невмотивованого протесту краще зробіть насправді важливу річ — перевірте свій статус ВІЛ. Хвороби можуть з’явитися у всіх, тому дуже важливо вчасно їх визначати та починати лікування.