Коли в Бахмуті лунали сирени, Наталія не спускалася в укриття.
Не тому, що не боялася.
Просто не могла.
Після травми, отриманої у 24 роки, жінка пересувається на кріслі колісному. А бомбосховища, як і більшість підвалів, були для неї недоступними.
«Як ховаються люди на візках? Ніяк. Сидиш удома, накриваєш голову подушкою і сподіваєшся, що пронесе. От і все укриття», — говорить вона.
До великої війни Наталія прожила у Бахмуті майже 46 років. Тут народилися її батьки, бабусі й дідусі, тут минуло все її життя.
«Я така корінна бахмутянка», — усміхається жінка.
Вона любила це невелике місто. Разом з іншими членами громадської організації людей з інвалідністю роками працювала над тим, щоб Бахмут був доступним для всіх. Пандуси, підйомники, безбар’єрні маршрути, доступний транспорт — у це вкладали не лише сили, а й душу.
«Ми дуже любили своє місто. Хотіли, щоб людям було зручно жити. Воно було красивим, затишним, таким рідним».
«Моя квартира була моєю фортецею»
Усе своє життя після травми Наталія вчилася бути незалежною. Разом із чоловіком вони облаштували квартиру так, щоб кожна дрібниця була зручною. ( На фото вхід до квартири Наталі у Бахмуті)
Без порогів. З широкими дверима. З окремим виходом.
«Моя квартира була моєю фортецею. Я могла там усе. Це був простір, у якому я почувалася вільною».
Саме тому вона не хотіла їхати.
І справа була не лише у прив’язаності до дому.
«Мені навіть у туалет сходити — це ціла історія. А тут треба було їхати в невідомість і розуміти, що всього цього більше не буде».
До останнього не хотіли евакуюватися й батьки. Літні люди вірили, що все скоро закінчиться.
Вірили в це і вони.
«Ми думали, що поїдемо на два тижні. Просто перечекати».
А потім біля будинку сестри впала ракета.
Син, який навчався у Києві, наполягав:
— Виїжджайте. Якщо не поїдете самі — я приїду і заберу вас.
І вони погодилися.
Останнє сімейне свято у Бахмуті
«Ми не знали, що їдемо назавжди»
Збиралися поспіхом.
Батьки, сестра, племінник, чоловік, свекор, двоє хворих котів. Велика родина, яку було непросто навіть вмовити на евакуацію. До останнього всі сподівалися, що війна скоро закінчиться.
«Ми виїжджали майже за один день. Навіть орендували бусик за власні гроші, щоб усіх вивезти. Брали тільки найнеобхідніше, бо думали, що їдемо на два тижні. Ніхто не уявляв, що це назавжди».
Спочатку родина жила у сина в Києві. Але в невеликій орендованій квартирі вісьмом людям і двом котам було тісно. Тож довелося шукати інше житло.
Син Наталі показує батькам місто
Котики Наталі, яких вона забрала з Бахмута
Та найскладніше було не це.
Для Наталії потрібно було знайти квартиру, куди вона зможе потрапити самостійно: без високих сходів, із ліфтом або входом на рівні землі.
«Ми не шукали гарну квартиру чи ремонт. Шукали місце, куди я просто зможу заїхати на візку. Це було дуже важко. Ми змінювали житло, погоджувалися на незручності, аби тільки була можливість жити разом».
Пошуки доступного житла стали одним із найважчих випробувань після евакуації.
«Моя квартира в Бахмуті була повністю пристосована для мене. А тут доводилося миритися з тим, що деякі кімнати були недоступними, що я не могла вільно пересуватися і навіть робити прості речі так, як звикла».
Саме тоді Наталія особливо гостро відчула проблему, про яку говорить і сьогодні: для людей на кріслах колісних евакуація — це не лише питання безпеки, а й питання того, що буде далі.
«Людина повинна розуміти, куди вона їде. Чи буде там доступне житло, чи зможе вона самостійно пересуватися, чи буде за що жити. Невідомість лякає більше, ніж сама дорога», — каже Наталія.
Вона переконана, що в Україні досі бракує зрозумілого механізму евакуації та подальшого розселення людей з інвалідністю.
«Люди не відмовляються від евакуації, бо не хочуть жити. Вони бояться, що опиняться в місці, де не зможуть навіть вийти з дому чи сходити до вбиральні. Якщо в людини немає родини або підтримки, вона просто не знає, куди їхати. І тому багато хто залишається під обстрілами до останнього».
На думку Наталії, люди з інвалідністю мають знати, що після евакуації вони не залишаться сам на сам зі своїми проблемами, а отримають не лише безпечне місце, а й можливість жити гідно.
Та навіть після того, як родині вдалося знайти житло, випробування не закінчилися.
Почалися блекаути.
Коли зникав струм, зупинявся ліфт. А разом із ним зникала й можливість вийти з квартири.
«Я перестала гуляти, перестала ходити на спорт, перестала бачитися з людьми. Просто сиділа вдома».
А взимку стало ще важче.
Температура у квартирі опустилася до семи градусів.
«Я пам’ятаю момент, коли зрозуміла, що більше не можу. У мене просто почалася істерика. Було дуже холодно. Дуже страшно. І якась абсолютна безнадія».
Жінка у своїй квартирі в Києві під час блекаутів
«Для когось це дрібниця, а для мене — щастя»
Рятівним стало повідомлення від знайомої з Костянтинівки.
Так Наталія опинилася у містечку Хансена на Київщині.
Спочатку — маленька кімната у шелтері.
А потім — власна квартира, облаштована для людей з інвалідністю.
І життя почало повертатися.
«Тут я можу самостійно вийти на вулицю. Можу поїхати в гості. Можу запросити друзів до себе. Для когось це дрібниці, а для мене — справжнє щастя».
Поруч з’явилися нові друзі — люди з Донеччини, Луганщини, Херсонщини.
«Ми ходимо один до одного в гості. І це для мене диво. Раніше я часто навіть не могла потрапити до друзів через сходи».
Вона добре знає, як важливо в найважчі моменти почути людину, яка не лише надасть інформацію, а й підтримає. Адже сама колись шукала таку підтримку.
Сьогодні Наталія не лише облаштовує нове життя на Київщині, а й допомагає іншим, які, як і вона сама, пережили вимушене переміщення. Наразі вона працює операторкою гарячої лінії УВКБ ООН.
«Я б обійняла навіть зруйнований будинок»
Попри нове життя, подумки Наталія щодня повертається до Бахмута.
І коли її запитують, що б вона зробила, якби могла повернутися додому хоча б на хвилину, її голос стає тихішим.
«Я б обійняла будь-який будинок. Навіть зруйнований. Навіть поранений. Просто тому, що це — дім».
До Всесвітнього дня біженців історія Наталії нагадує: внутрішньо переміщені люди — це не лише про втрату дому. Це про силу жити далі. Про здатність починати все з нуля. І про надію, яка залишається навіть тоді, коли від рідного міста залишаються лише спогади.