Про те, які процеси можна спостерігати у громадах, куди після початку повномасштабного вторгнення переселилися люди з різних регіонів, «Донбас СОС» розповіла кандидатка психологічних наук, конфліктологиня, дослідниця Центру дослідження медіації та діалогу НаУКМА Ірина Ейгельсон. Вона прокоментувала причини певних негативних реакцій та порадила, як їх уникати — переселенцям та громадам, що їх приймають.
Поки — тільки на шляху до інтеграції
— Напевно, я б розділила поняття інтеграції та адаптації. Інтеграція — це більш стабільний процес, коли люди вже вирішили, що залишаються в цій громаді і будуть по-максимуму залучатися в різні сфери її життя. Це завжди шлях з двох боків — не можна інтегрувати когось кудись.
Я не впевнена, що всі, хто їхав у 2022 році чи пізніше, вже прийняли для себе рішення остаточно залишатися в громаді. Тому вони перебувають на стадії адаптації, яка вимагає менше ресурсів від громади та від людей, бо це завжди тимчасовий період. Йдеться про освіту, медичну допомогу, якісь інші соціальні послуги, що не вимагають від переселенців широкої громадянської участі і включення в життя громади.
Погане трапляється з не такими, як я
— На жаль, ставлення до тих немісцевих, які не в змозі миттєво інтегруватися в громаду, може погіршуватися з часом. Є таке когнітивне упередження про справедливий світ: зі мною нічого поганого не трапиться, якщо я буду правильно поводитися. Люди хапаються за нього і шукають підтверджень: от ми поводимо себе правильно, але є хтось, від кого ми відрізняємось, хто поводив себе якимось іншим чином і з ним сталося лихо…
Наразі, ситуація на фронті складнішає, а такого мобілізованого ресурсу боротись, як у 2022, вже нема. Бо тоді ми, як суспільство, неймовірно потужно об’єдналися на боротьбу та підтримку. Але така мобілізація не може тривати довго, бо це процес, який потребує багато енергії. Відчуття невизначеності загострилося, і для когось, як порятунок, й запустився цей процес пошуку справедливості та того, хто винен. Навіть якщо люди розуміють, що в першу чергу, винна росія, путін, російська армія, але пошук зрозумілих причинно-наслідкових зв’язків, які гарантували б власну безпеку, приводять до «інакших» — які поводилися не так, як ми, тому до них прийшов ворог.
Мені здається, що збільшення напруженості в громадах пов’язано з втомою та незрозумілим майбутнім, а не через якійсь дії (чи їхню відсутність) переселенців.
Криза гальмує багато процесів
— Так, тригером знов стає мовне питання, здається, навіть більше, ніж на початку повномасштабного вторгнення. Переселенці зізнаються, що часто чують: а чого ви за 2,5 роки так й не перейшли з мови ворога повністю на українську! Мовляв, цей час, який людям «дали» на такі серйозні зміни, вже сплив.
Але ми всі не знаходимося в ідеальній ситуації для адаптації, де можна було б говорити про терміни та якість змін. Ситуація війни — це серйозна криза, яку не варто порівнювати з, умовно кажучи, ситуацією людей, які виїжджали за кордон за своїм бажанням. Вони, наприклад, мали час вивчити мову країни, куди вони хотіли, ознайомитися з культурними особливостями, навіть знайти житло та роботу ще до факту міграції.
Коли люди виїжджали в стані стресу з-під обстрілів, не йшлося про планування та навіть бажання це робити. І так, в стані стресу, тривожності, депресії значно складніше навчатися чогось нового, здобувати нові навички, змінюватися. З мовою може статися саме так.
Чужинці як загроза
— Суттєвий фактор, який впливає на атмосферу в громаді, це кількість переселенців. Я знаю села, де у 2022 році переселенців було більше ніж, місцевих, які почали відчувати це як загрозу сталому стилю життя. Одна справа, коли у тебе 10 переселенців, умовно, на 1200 мешканців, інша, коли 1600 переселенців на таку ж кількість місцевих. Напруженість в таких громадах може бути значно вища, ніж там, де корінні мешканці переважають.
Регіональне питання
— І це теж можемо спостерігати: люди по-різному ставляться, наприклад, до переселенців з Херсону та Донеччини. Це наслідки шкідливих політтехнологій. Існує образ херсонців, які демонстрували спротив, а у Донецьку, мовляв, всі поголовно чекали на путіна. Досі в головах людей живе й те штучне розділення на дві України, яке у 2004 році створили певні політтехнологи. Ті чи ті стереотипи щодо Донеччини та Луганщини, які активно підживлювалися в публічному дискурсі, на жаль, діють й досі.
Зараз я вже менше чую, але перші місяці повномасштабного вторгнення було специфічне ставлення до киян. Навіть до тих, хто приїхав не на джипах, а просто з київськими номерами.
Специфіка життя
— Було б дивно не помічати й специфіки життя в різних регіонах України: як ми комунікуємо, розв’язуємо проблемні питання, які сталі навички маємо. Інколи справа не тільки в територіальному питанню, а й, наприклад, у ступені урбанізації тощо. Колежанка з Запоріжжя, яка у різний спосіб опікується підтримкою жінок — переселенок, розповіла мені якось про жінок з невеличкого містечка, що зараз окуповане. Для них провели курс з написання резюме і це для них виявилося чимось новим і космічним: у них ніхто не користувався такими практиками, роботу шукали через знайомих.
Ми маємо багато природних відмінностей у побуті, мові, їжі релігії. Умовно, у Черкасах і на Закарпатті ми можемо бачити різні ритуали на одному православному святі. У когось це може викликати зацікавленість, а хтось відчує негатив та загрозу для власних традицій.
«Дрібниці», які дратують
— Напружена атмосфера може бути спровокована певними звичками, які, здавалося б, максимально нейтральні. Часто це відбувається, коли людина переїжджає у зовсім незвичну для неї реальність. Якось голова невеликої сільської громади поскаржився, що місцевих обурювала поведінка жінки, яка у робочий час вигулювала собачку по селу. А вона працювала онлайн й в перерву робила те, що звикла — турбувалася про свого улюбленця. Така поведінка не вписувалася в уявлення про життя, яке присвячене фізичній праці, тому часто переселенців звинувачують у тому, що вони ледачі, незграбні, очікуючи від них того, що звично для переважної кількості корінного населення.
Внутрішній комфорт може сильно залежати від того, звідки куди людина переїхала. Якщо, наприклад, вона приїхала з села в село, навіть якщо між ними тисячі кілометрів, усі практики життя для неї будуть знайомі й не тригерні. Бо інколи якась дрібниця, як-от вміння топити грубку, може стати ознакою «свій» чи «чужий». Той, хто все життя працював на великому заводі та жив у квартирі, в стані стресу буде змушений освоїти багато чого нового у побуті, не кажучи вже про те, що, скоріше за все, знайти роботу за фахом неможливо.
Гострі питання
— Запит на справедливість щодо мобілізації до армії теж може стати певним тригером для збільшення напруженості у громаді. Місцеві можуть закидати тим, хто приїхав, що вони не залишилися захищати свою малу Батьківщину. Переселенці часто скаржаться, що вони майже одразу стають кандидатами на мобілізацію — бо чужі, не шкода. Але направду це ширший тренд загострення полеміки щодо справедливості мобілізації, наприклад, певний професійних чи соціальних груп — спортсменів, депутатів тощо.
Інше гостре питання стосується поховання загиблих бійців. Коли умовно на цвинтарі є багато могил місцевих і декілька — загиблих з інших регіонів, то може скластися враження, що ВПО менше воюють. Але це може статись через те, що, як правило, місцевих ховають в своїх громадах, тоді як, приміром, загиблих бахмутян можуть ховати в різних областях та громадах. Таким чином, ми робимо часто висновки за далеко не повної картини.
Маятникова адаптація
— Можна помітити, що з’явився певний процент людей, які живуть між 2-3 містами. Як нещодавно мені казав один колега із Слов’янська, на питання «де ти живеш», я відповідаю «де сьогодні заснув», а «де твоє робоче місце» — «там, де сьогодні відкрив комп’ютер». Це також ті, хто їздять час від часу між дітьми, що на заході, та чоловіком, що на сході (зокрема в ЗСУ). І вони не те, що не адаптуються зовсім, але в них дуже специфічна ситуація маятникової міграції. Але люди з таким досвідом можуть бути дуже хорошим містком між регіонами.
Зменшити напругу — можливо
* Одна з прекрасних практик, про яку я почула ще у 2022-му році, полягає в запровадженні обміну культурного, соціального та побутового досвіду. Не тільки збирати переселенців, щоб розповісти, як у нас заведено, а й слухати про їхні традиції та звички. Щира зацікавленість і взаємопідтримка, а не повчання «дорослими» нерозумних «немовлят».
*Дуже гарний приклад допомоги — підтримка місцевим самоврядуванням релокованих бізнесів. Знаю, що іноді проводять через юридичні процедури, допомагають з приміщенням чи рекламою, схвально реагують на ці процеси. Одна переселенка мені сказала: навіть якщо в мене зараз нічого не складеться, я знаю, що все одно, в цій громаді підтримують. І їй була дуже важлива ця підтримка та повага.
* Переселенцям, які все ж ухвалять рішення залишатися, варто розуміти, що рано чи пізно доведеться ставати частиною громади. І частину практик варто буде практикувати разом з усіма. На одній зустрічі чоловік з Покровська, який опинився в такій невеличкій громаді Тернопільської області, казав: я людина нерелігійна, але з усіма ходжу до церкви, бо це теж спілкування, мені важливо розуміти, що для них цінно.
* Це може бути дуже важко, але доброю навичкою є вміння не переносити на себе, коли щось погане говорить про групу, до якої ти належиш. Бо у кожній групі, соціальній, етнічній чи регіональній, є різні люди. І ці претензії — не до вас конкретно.
*Помічними можуть стати індивідуальні історії. Розповідайте про себе як ресурс — і в якийсь момент місцеві відчують радість від того, що тепер в них, наприклад, є свій гастроентеролог, комп’ютерник чи підприємець, який забезпечить роботою кількох людей.
* Бажання ізолюватися, коли відчуваєш тиск та неприйняття, є природним. Але це вихід на короткий період, все ж варто спробувати долучатися до чогось, що роблять в громаді без з’ясування міжрегіональних стосунків: плести сітки, організовувати дитячі свята тощо. Спільна дія допомагає порозумінню найкраще.