Війна загострює почуття. І кохання — не виняток. Три закохані пари розповіли Донбас SOS cвої історії.
Сергій і Вікторія
Фото, на якій обручка на ніжній дівочій руці та чоловіча рука поруч — у камуфляжі — було зроблено 6 серпня, коли Сергій відпросився буквально на кілька годин з позицій, щоб зробити пропозицію своїй коханій Вікторії. Після цього хлопець повернувся до Бахмута, де з першого дня повномасштабного вторгнення служить у бригаді Бахмутської територіальної оборони.
Сергій та Вікторія познайомилися в лабіринтах всесвітньої мережі у січні 2022 року. Вона — випускниця Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, згодом — держслужбовиця з Білозерського, що у Покровському районі, він — магістр з історії та філології Горівського інституту іноземних мов, а згодом — працівник банку з Бахмута. 
— Їй здалося, — зізнається Сергій, — що я смішний і прикольний. Почали спілкуватися. А інколи, як це, мабуть, буває у всіх, переривали стосунки. Але вийшло так, що на початку лютого знов відновили.
Сергій, як історик, не міг не розуміти, що буде велика війна. Мав план — одразу піти у військкомат. Але у перший день вторгнення він у Бахмуті не працював, бо згідно з інструкцією, там відбувалася евакуація та знищення документів. Довелося зв’язуватися зі знайомим з ТРО, а він вже дав контакти одного з керівників бригади. Тоді вони сказали юнаку: ми поки що нових людей не набираємо, бо не оголосили загальну мобілізацію.
— А вже 25 лютого мене подзвонили та позвали до ТРО, — згадує Сергій свої перші дні у війську. — Я, звісно, любив історію, особливо подобалося вивчати все про військові події. Мабуть, це трохи допомогло — розумінням сутності військової тактики, якихось кроків та вимог. Але, якщо чесно, більше допоміг досвід у сфері зоозахисту та волонтерство у шпиталі прифронтового Бахмута — я не боявся крові, міг швидко збиратися, щоб надавати першу допомогу пораненим.
Дійсно, з підліткового віку Сергій, як і його мати Ольга, були найактивнішими учасниками зоозахисного руху Бахмута. Хлопцю багато разі доводилося організовувати та виконувати цілі операції з порятунку чотирилапих, надавати першу допомогу. Це навчило його стійкості, він випрацював навички переборювати страх під час зупинки масивних кровотеч чи великих травм.
Але у ТРО спочатку Сергій отримав посаду стрільця, зараз він вже командир відділення. Він активно співпрацював з медиками, ходив у караули, воював на позиціях. Але, якщо треба було, надавав медичну допомогу.
— Останній раз ми йшли за пораненими, я пішов як медик. Вивезли хлопців, а мене поранило, — розповідає Сергій. — Але відмовився від госпіталізації. Контузія середньої тяжкості, а уламок не глибоко увійшов. Там було багато поранених, тому вирішив не залишатися в шпиталі.
До початку повномасштабної війни Сергій та Вікторія так і не встигли побачитися наживо. А з лютого було дуже мало часу на спілкування, вистачало хіба на повідомлення: “як ти, все норм?” Потім спілкувалися все частіше, вона хвилювалася, він звикав до відчуття приємної турботи. У квітні закохані нарешті вперше побачилися.
— Командир наче жартома сказав: знайдеш автівку для роти, відпущу на побачення на кілька годин. Знайомий продавав машину, можна було виплатити частками, допомогли друзі, то я й купив. Дві години — і я приїхав до неї, — буденно розповідає хлопець, наче кожного дня побачення можна оплатити автівкою. І додає:
— Як все пройшло? А як буває, коли люди бачаться вперше — ніяковіли, відчували трохи невпевненість. Але минулося, бо на той момент обидва вирішили, що будемо зустрічатися. Хоч і дистанційно.
Потім Вікторія кілька разів приїздила до Бахмуту на кілька днів, де Сергій отримував кілька днів відпустки. З мамою познайомив вже після освідчення. Тепер вже вони знають одна одну не тільки по фото — вийшло побачитися.
— Вона сказала так. Одружитися не плануємо прямо у найближчій перспективі, на жаль. Мабуть, після перемоги, але хто знає, скільки це буде. Або влітку, — каже про плани Сергій. — Як складеться ситуація.
Він каже, що мама зраділа, хоч до отримання тієї самої світлини навіть не здогадувалася про таке доленосне рішення сина. А ще зізнається, що хоч Вікторія й любить тварин, але трошки боїться собак. Тож, їм є ще один в одного навчатися.
Марина і Дмитро
Здається, історія Марини та Дмитра може з легкістю стати основою для фільму, який міг би претендувати на найвищі оцінки глядачів та критиків. Причому, будь-якого жанру — від драми чи мелодрами до водевілю чи комедії. Але почалася вона на війні…
Познайомилася волонтерка зі Слов’янська Марина та командир підрозділу, Дмитро, який захищав стратегічну гору Карачун, у 2015 році. За три місяці, коли чоловік був на ротації на Донеччині, вони встигли обмінялися номерами телефонів, а ще, як каже Марина, якоюсь аурою чи хімією.
— Тепер я можу сказати, що кохання з першого погляду існує! Це ніякі не видумки чи міф — так воно і є. Після 22 років в законному шлюбі, маючи двох дорослих доньок, я відчула на собі її страшенну силу. Я дуже щира людина, тому не бачила можливості жити без кохання. Тому у жовтні 2016 року переїхала до Дмитра у Харків.
Це саме та частина, яка могла б розгортатися як трагедія. І, звісно, вся ця ситуація була болюча та неймовірно складна для усіх сторін. Але доньки, які на той момент вчилися в Харкові, підтримали рішення мами. Бо, каже Марина, бачили їх з Дмитром щирі почуття. Казали: якщо це кохання, то треба робити так, як підказує серце.
Спочатку Марина з Дмитром жили у військовому гуртожитку, потім вона підібрала нещасну кинуту собаку на вулиці — і їх виселили. Довго шукали житло, бо з тваринами не дуже здають, але нарешті знайшли квартиру — у старенькому будинку, без нового ремонту. Але ця квартира принесла багато щастя — тут у них народилася дитина. Їхньому сину Артемчику скоро буде три роки. І він був дуже очікуваним — Дмитро вперше став батьком, а Марина у 45 років народила третю дитину.
— Його чекали всі, а старша донька стала хрещеною. І здається, вона до нього ставиться більше, як мама, ніж сестра, — сміється Марина, але ця частина розповіді вже схожа на якісну мелодраму — з щасливим фіналом. — У нас же різниця у віці — 12 років. Звісно, він дуже хотів дитину, але казав: як не вийде — готовий все життя любити та турбуватися про моїх доньок та онуків.
На той час Марина вже була щасливою бабусею — у старшої доньки народилася маленька Стефанія. Лікарі нічого не обіцяли, але Марина та Дмитро вірили, що у їхній родині будуть діти! І коли Марина показала Дмитрові перші знимки УЗД, він був вражений. А вона запевняє, що навіть тоді малий був дуже схожий на тата.
Запропонував одружитися Дмитро ще 24 серпня 2020 року. Тоді, згадує жінка, їй, вже вагітній, дуже хотілося кавунів, а чоловік не дозоляв — бо чекали сезонних, без нітратів. А далі Марина не може розповідати без сміху — бо освідчення Дмитра, дійсно, варто камер!
— І от він якось нарешті приніс додому величезний кавун. Урочисто поклав його на стіл, став біля нього на одне коліно і каже — виходь за мене! — розповідає жінка, давлячись від сміху. — Сьогодні, мовляв, День незалежності, і я знаю, що ти є дуже незалежною. Але дозволь про тебе турбуватися.
Марина тоді сказала “так” — і Дмитру, і кавуну. Але конкретну дату навіть не обговорювали, бо Марині після зміни прізвища треба було б переробляти документи на роботі, то вирішили почекати кінця року — коли мав закінчиться строк проєкту.
А потім почалася повномасштабна війна. Марина з Дмитром роз’їхалися в різні боки. Він — на фронт, вона з дитиною та мамою, яка переїхала зі Слов’янська, до свекрів під Харковом. І, згадує, що якось Дмитро їй телефонує і каже: я, мабуть, від тебе не дочекаюся, щоб ти стала моєю дружиною?
Поклала слухавку і побігла до місцевого РАЦСу. А там кажуть — у нас черга… Але Марина не з тих, хто здається: вона дуже впевнено і беззаперечно заявила, що має вийти заміж на цьому тижні. Отетерівши від натиску дивної жінки, працівниці призначили їм реєстрацію на суботу — о 9 ранку.
— Телефоную йому — тільки не кажи, що тебе не відпустять. Я тебе запрошую на побачення, будемо женитися. А то, дивись, “не дочекаюся”…
На власне весілля Дмитро не хотів йти у формі, бо за ці 9 років вона йому вже набридла. Тому, згадує Марина, дістали якусь футболку, джинси, Марина знайшла одяг, що купила на базарі — бо виїжджала з Харкова ще взимку, а весілля вийшло літом. Тобто, каже Марина, люди у такому не ходять одружуватися. Але молодята всю дорогу жартували та сміялися — йдуть одружуватися, але навіть обручок не встигли купити.
Поки чекали своєї черги, поруч сиділа ще пара: вона, згадує Марина, така красива, ніжна, перелякана, вся тремтить, у білому — букетик, хвилюючись, смикає… А майбутній чоловік — грає в телефоні в ігри. Марині захотілося підтримати дівчинку, каже: ви така гарна! Не переживайте, другий раз буде веселіше, от дивись на мене! Її наречений одразу відірвався від телефона та повернувся до дівчини — втішати та підтримувати.
По дорозі додому купили продуктів та мамі квіти — бо весілля співпало з днем народження новоспеченої тещі. І обручки — у єдиному відкритому тоді магазині.
— Поставили клуні на лавку у парку, урочисто вдягли обручки. Глянули один на одного, посміялися, сфотографувалися на пам’ять, фото дітям послали. А вони пишуть — ви могли хоч раз зробити щось нормально! — регоче Марина, згадуючи весілля.
Але на порозі вони побачили справжню “картину маслом”. Старим вони сказали, що йдуть одружуватися тільки зранку — мимохідь. Але на порозі дома їх чекала урочиста бригада: батько Дмитра в старих розтягнутих спортивних штанах, який тримав на руках онука, ще не перевдягнутого після сну, іменинниця, мама Марина — у домашніх лосинах, і свекруха — шортах — тільки з городу. Вони гордо тримали рушника і на ньому хліб.
— То поки ми одружувалися, вони підготувалися зустрічати — десь відшукали швиденько рушник, збігали за хлібиною. Дуже шкодую, що не зафотографувала тоді цю “зустріч” і всіх нас — як фінальний акорд нашого божевільного весілля!
Два місяці тому Марина та Дмитро купили власний будиночок у прифронтовому Харкові. Хтось назве це божевіллям, але чи має сенс дорікати цим такій веселій та щасливій родині?
Марія і Олександр
Тепер вже подружжя Марія та Олександр до офіційного оформлення свого статусу зустрічалися три роки, останній рік — жили разом. Звісно, планували одруження — але, як каже Марія, у перспективі.
— Наразі існує кілька наших сімейних історій освідчення. Але, мабуть, чи то я не сприймала це як саме пропозицію вийти заміж, чи то він не дуже чітко про це казав. Але для дітей та онуків, мабуть, ми залишимо саме це — яке прозвучало телефоном з окопів під час оборони Києва, — зізнається Марія.
Зранку 25 лютого Олександр пішов до ТРО і фактично з початку повномасштабного вторгнення чергував на блокпостах та виконував інші завдання. Офіційно Олександр та Марія побралися рівно через місяць після початку повномасштабного вторгнення — 24 березня 2022 року в місті Києві, коли навколо міста йшли інтенсивні бойові дії.
— У місті тоді працювало всього три РАЦСи: один, Оболонського району, розташований на виїзді у бік Вишгород, інший — біля дороги на Бровари. І Солом’янський — ближче до виїзду на Бучу. В останньому ми й отримали своє свідоцтво про шлюб, хоча після мого більш спокійного Голосіївського на “весіллі” я відчула неабиякий дискомфорт, — згадує Марія.
Причини переживати, звісно, були: спочатку одруження Марія та Олександр планували провести 23, мали навіть покликати друзів, що залишилися в Києві, а для інших організувати онлайн транслювання “церемонії”. Марії навіть звідкись змогли дістати справжній весільний букет. Але у той день обстріляли цю частину міста, у РАЦСі повилітали вікна, реєстрацію зупинили.
Наступного дня вони приїхали до РАЦС, між двох дверей якого стояла одна черга: тут одночасно видавали документи про смерть, народження та шлюб. Отримати їх можна було в день звернення, тому молодята просто залишилися чекати на вулиці, коли їх покличуть забрати папери. Марія згадує, що навколо було дуже гучно — саме відбувалося звільнення Бучі та Ірпеня, і дуже хотілося якомога скоріше виїхати з небезпечного району.
— Коли нам просто видали документ, я запитала — коли ж будуть оті стандартні фрази, на які треба сказати “так!” А жіночки, які там працювали під усю цю канонаду, втомлено сказали: якщо ви через усі блокпости та обстріли приїхали сюди, то напевно, що готові. Але пообіцяли завтра принести на роботу хоча б конфетті, щоб створювати таким як ми ілюзію свята. Тоді часто люди намагалися підбадьорити один одного — як можуть!
Марія не шкодує, що все відбулося саме так і саме тоді. Каже, що можливо, після перемоги, захоче відсвяткувати весілля “по-справжньому” — у білому платті, може, й з дітьми, котрим пощастить побувати на весіллі батьків. Але 24 березня 2022 року вона гордо стояла поруч зі своїм Олександром у світшоті з надписом про “руський воєнний корабель”.
— З фотографуванням теж вийшла смішна історія, — згадує Марія. — Ми робили селфі зі свідоцтвом, щоб відіслати рідним та друзям як доказ того, що вже. А повз нас проходив такий типовий “хуліган” — лисий хлопець в спортивному костюмі. Запропонував допомогти нас сфотографувати. І в мене спрацював той стереотип — я просто подумки вже попрощалася з айфоном! І Чоловік також зізнався, що думав, як його доганяти, як втікатиме з телефоном, бо де ж таке зараз купувати в Києві!
Марія каже, що бум шлюбів під час війни можна пояснити: люди запитують себе — навіщо відкладати? Особливо ті, хто залишається в Україні, коли ти не знаєш, що буде завтра. Тож, варто робити щось сьогодні з думкою про майбутнє. І, як юрист, вона не може й оминути практичний елемент одруження: офіційний документ може стати пропуском, наприклад, до лікарні, у разі поранення.
— Зараз все більше бажання жити сьогоднішнім днем. До речі, і у контексті дітей. Бо українців має ставати більше. Як би це не жорстко звучало, нам треба компенсувати втрати у суспільстві. А ще — хочеться виховувати українців, які будуть жити у вільній країні!
Олександр родом з Горівки, звідки виїхав ще у 2014 році. А Марія, хоч по роботі і об’їздила усі вільні території Луганщини і Донеччини, ніколи не була ані у Горлівці, ані у Донецьку.
— До їхньої окупації — якось не складалося. Хоча і квітки були, наприклад, на Євро 2012… З чоловіком ми обговорювали це. Його позиція змінювалася за роки кілька разів — чи хоче він колись повернутися на малу Батьківщину. Але зараз у нього є чітке розуміння, що хай там як, а місто вже не те, у якому він колись народився та жив. Але після перемоги я готова їхати в Горлівку, як правозахисник. Сприяти деокупаційним процесам, наприклад.