Історія випускника донецького медичного університету, який хотів би підтвердити свої знання, але буде вчитися наново.
Він телефонує на Гарячу лінію Донбас СОС і каже — називайте мене Данило. Говорить чистою українською мовою і жартує, що навіть не знає, як вийшло її в собі зберегти — чи то з розмов вдома, чи то з пісень або відео. Коли почалася війна, йому було 14 років і він жив у Макіївці біля Донецька. Підліток, якого після смерті батька виховувала сама мама, не міг вирішувати свою долю самостійно. Тому після 9 класу шукав професію, яка б могла допомогти вижити в окупації. Він пішов до донецького медичного ліцею, а потім — в університет, диплом якого тепер лежить перед ним на столі у Києві. Йому майже 23 і він вступає на перший курс столичного медичного університету. Щоб отримати, каже він, справжній диплом і стати лікарем-гематологом. І посміхається…
Історію України — скасувати
Данило згадує, що в його рідній школі в перші роки окупації ніяких змін й не було. Залишалися ті самі вчителі, навіть програма спочатку не змінювалася, але потім потроху почали впроваджувати російські стандарти. Першою прибрали історію України.
— Мати хотіла виїхати, але її було страшно починати усе життя спочатку — ще й без батька. Який неочікувано помер у 2013 році. Вона працювала неофіційно, та й зараз теж, тому її для цієї влади наче не існує — вона не брала паспорт так званої “ДНР”, не було необхідності зголошуватися й на російський, — розповідає Данило. — Я закінчив 9 клас, а потім просто, аби спробувати, пішов до ліцею при медичному університеті. Мама сказала: якщо все це швидко не закінчиться, треба мати якийсь фах, що тут буде потрібен у будь-якому випадку. Через те, що велика кількість людей повиїжджала, у ліцей брали майже всіх, хто приходив. Так я потрапив до медичного кола, хоча до цього взагалі про це й не думав.
Диплом ліцею Данило отримав майже “саморобний” — на ньому була печатка “ДНР”, але він не був навіть сертифікований у росії. Хоча, згадує хлопець, одна його однокурсниця поїхала з таким дипломом до росії — вступати до вишу, але про її долю він нічого не знає.
Данило ж натомість виїхав до Торецька, який був під контролем законної української влади — отримати свій перший український паспорт. Але грошей в родині вистачило на ті кілька днів, які він разом з подругою чекав свій перший документ у Торецьку. Мріяти про вступ в інші міста вільної України він не міг.
Читайте також:
Аналіз доступу до освіти осіб з територій, які є тимчасово окупованими
Статус диплома незрозумілий
— В університетах Донецька, як би м’якіше сказати, не було ажіотажу. Тому я легко вступив туди, маючи диплом ліцею. Про можливість вступу на території вільної України нам ніхто не казав, а ми самі не цікавилися. Бо пропаганда там працювала дуже потужно: на кожній зустрічі декан казав, що Україні ми нікому не потрібні з цими документами, ми там ніяк вступити не можемо. Про те, що можливість все ж є, я дізнався тільки у 2021 році, коли в мене друг поїхав отримувати паспорт, а потім написав: я не повернуся, бо буду вступати до університету.
Він розповів тоді Данилові про систему, чинну програму, можливості. І дуже радив все кидати і їхати у Київ, щоб здобути нормальну освіту.
— А мені залишалось тоді трохи менше як два роки, тому не ризикнув так зробити. Хоча з того моменту ця думка вже не полишала мене. Мені казали, що в Україні навіть є якийсь наказ про можливе підтвердження освіти, навіть якщо диплом виданий окупантами, — зізнається хлопець — Але, як з’ясувалося, то була хибна інформація — для отримання можливості працювати лікарем я не можу просто скласти іспити та пройти перевірку, потрібно наново вчитися з першого курсу.
Про свій досвід здобувача вищої освіти у Донецьку Данило розповідає небагато — каже, викладали у нього здебільшого ті педагоги, які не виїхали, коли виш евакуювали. Російських не було, тому неповоротка система змінювалася доволі повільно — перші роки вчилися за українськими програмами, студенти навіть здавали “КРОК”. А потім, як почалася пандемія, система навчання взагалі було умовна: викладачі часто не приходили навіть на онлайн заняття, просто залишали матеріали для самостійного навчання.
— Тож, всі знання, які в мене є, фактично, я отримав на роботі — три роки працював фельдшером у гематологічному відділенні Донецької лікарні №3, — каже Данило. — У 2022 році в університеті була трохи інша активність: нас просто усіх закликали йти на війну. З деканату дзвонили та вимагали йти усім до військкомату, бо інакше не допустять до навчання. Обіцяли просто поставити якісь примітки, що студент, і відпустити. Я не ходив, але багатьох моїх однокурсників прямо з цих пунктів забрали в армію. Правда, зараз відпустили, кажуть, хтось видав якийсь наказ студентів відпустити. Але навряд чи це сприяли протести батьків, які спробували звернути увагу на це — ніякі бунти там не працюють.
У дипломі, який отримав Данило, написано “Министерство здравоохранения РФ”, але після цього — “Донецкая Народная Республика”.
— Тобто, все одно ніхто так і не зрозумів статус цього диплому. Хтось з моїх однокурсників намагається зараз робити документи та їхати до росії, там десь працювати, але ще успішних прикладів в мене немає. Окрім паспорта треба мати ще російську первинну акредитацію. І, кажуть, що це просто кола пекла, особливо для тих, хто вчився не в росії, тому не впевнений, що з цього щось вийде, — каже Данило.
Читайте також:
Як відновити втрачений документ про освіту?
Фільтрація
Втім, не все так просто виявилося й на його шляху. Спочатку треба було якось виїхати з окупації та потрапити на вільну частину України.
Данило зізнається, що в успішний фінал операції “Переїзд” він навіть сам не вірив до кінця. Каже, навіть не взяв багато речей, бо думав, що його можуть не випустити навіть за межі Донецької області, бо був призовного віку. А ще, плануючи свій маршрут до України через європейські країни, він залишив дома паспорт так званої “ДНР”, який був вимушений отримати ще в університеті, бо без нього не давали стипендію.
— Це був такий собі фільтраційний пункт на межі з росією. З паспортом “ДНР” мені було б простіше виїхати з області, але мені він здався недоцільним. Тож, я показав паспорт України, мене завели в якийсь кабінет, дали анкету, щоб я відповів на усі питання, — згадує Данило. — Там таке різне: чи хтось з ваших рідних служить у військах “ДНР”, чи є знайомі або рідні, які живуть в Україні, як вони ставляться до влади Зеленського, як ви ставитесь до влади Зеленського, чи підтримуєте ви спеціальну воєнну операцію… І там не можна щось писати — тільки “так” чи “ні”. Я думаю, якби я написав ні, мене б не випустили. Зі мною їхала жінка з Луганська, розповідала, що з нею хтось заповнював цю анкету та написав “ні”. Ось там почалося… Людину не випустили…
Але більше ніяких окремих розмов, каже Данило, з ним не вели на цьому пункті фільтрації — спроб вербування чи агітації він не помітив, мабуть, тому, що його “легенда” була про росію — куди він начебто їхав вчитися далі по медичній лінії, бо у Донецьку не дали місця.
— Я казав, що хочу отримати громадянство в росії вже з пропискою у самій РФ, а не з донецькою. Питань не виникло, і мене пропустили, хоча, якщо чесно, сам здивувався. Я був готовий до ситуації, що мене просто завернуть назад, — каже Данило. — Потім поїхав на Латвію, там російські прикордонники забрали наші паспорти, а через 40 хвилин віддали й сказали йти через кордон. На латвійській стороні запитали, чи є російський паспорт і чому немає закордонного українського. Я пояснив, що був обмежений час, тому довелося відкласти отримання. Далі я доїхав до Києва без перешкод.
Читайте також:
Чітка мета
Данило зізнається, що він одразу їхав з розумінням, що піде знову вчитись. По-перше, він вже знав, що механізму підтвердження його освіти шляхом іспитів не існує, а по-друге, чесно зізнається — якість цієї освіти насправді залишає бажати кращого.
— Спочатку я пішов до університету, там мені оформили усі документи — заяву про вступ, освітню декларацію, з якою я поїхав у школу, де мене зареєстрували на тести з української мови та історії, — пояснює Данило. — З мовою простіше, відчуваю, що моїх знань вистачить, але кілька днів постійно дивлюся відеолекції по історії України. Сподіваюся, вийде. Далі мені дадуть довідку про атестацію, а через деякий час — сам атестат про повну середню освіту. З ним я вже зможу проходити співбесіду з біології з викладачами університету, куди збираюсь вступати. Я не конкурую з іншими вступниками, бо проходжу по другій квоті, але, на жаль, на бюджет я не встиг — кажуть, треба було їхати трохи раніше. Але я згодний й на контракт, бо планую влаштовуватися на роботу. Звісно, у медицині — санітаром, наприклад.
Данило впевнений, що зможе все владнати і стати лікарем. Звісно, було б простіше, якби він міг здати той же “КРОК”, щоб підтвердити ті навички, що напрацював та знання, що вивчив. Але його не лякає й довший шлях. Хоча розуміє, що у разі деокупації, більшість таких, як він, котрі залишилися у Донецьку чи інших тимчасово захоплених містах, будуть змушені їхати до росії — де їхні дипломи теоретично можна використовувати.
— А я думаю, нам треба переманювати на свій бік “світлі голови” молоді. Доносити їм про можливість навчання тут, придумувати якісь варіанти для адаптації, — каже хлопець. Подивимось, як воно буде. Може, за 5 років, що я буду навчатися, щось зміниться. Але зараз я маю чітку мету і йду до неї.