Катерину, яка у 2016 році переїхала з Донецька, в одному з управлінь соцзахисту запевнили: після повернення до Києва з евакуації, де у неї народилася дитина, вона не зможе отримувати грошову допомогу на проживання від держави на свого сина. Мовляв, її малюк, фактично переїхав з Франківщини до столиці, а у Донецьку, звідки була змушена тікати його мама, ніколи й не був. Жінка звернулася на Гарячу лінію Донбас SOS, де їй пояснили: виплати на дитину скасувати не можуть, бо дитина переселенця набуває такий статус після народження. Того ж дня в державній установі визнали свою помилку і пообіцяли, що малюк й надалі буде отримувати виплати, а пані Катерина погодилася розповісти нам свою історію.
Без роботи та надії
Катерина була змушена півтора роки прожити в окупації. Хворі батьки та дуже старенька бабуся не хотіли їхати, а дівчина боялася залишати їх самих. В окупованому Донецьку не було де працювати, тож Катерина лишилась без роботи.
-Як бути менеджером по кредитах, коли в місті не залишилося навіть магазинів, де такі кредити могли б навіть теоретично використовувати?Але згодом родина вирішила, що Катерині краще поїхати — жодної перспективи для молодої дівчини там не бачили. Тим більш, родину хтось мав утримувати: батькам припинили виплачувати пенсію, бо вони мали погане здоров’я і не могли навіть виїхати зареєструватися на території вільної України.
— Тому я вирішила їхати до Києва, там влаштувалася на роботу. За цей час поміняла три роботи, орендувала спочатку кімнату у квартирі, було складно, але я звикла, — згадує дівчина. — Було 25 років, не так важко починати нове життя. Перші роки було постійне відчуття — треба повертатися додому… Але там ставало все гірше і гірше, і надія на повернення втрачалась. Але сподівалася, що ситуація зміниться. Та й зараз сподіваюся.
Катерина каже, що у Донецьку настільки зруйнована економіка та інфраструктура, що складно сказати, скільки часу піде на те, щоб це все відновити хоча б на той рівень, який був до початку війни… Мовляв, того Донецька, який був, вже немає…
Отруйна пропаганда
Раз на рік Катерина їздила додому. Занепад був ще більш очевидним. Дуже рідко давали воду, все, що колись працювало, знищено, де вирувало життя — залишалася порожнеча. Останній раз була у 2019 році, коли померла бабуся. Потім один за одним пішли з життя батьки, які так й не змогли зважитися на переїзд, хоча зовсім не підтримували ту владу.
— Мої батьки не підтримували все це, не отримували ніяких російських документів. Вони пішли з життя з тими документами, що в них були — українцями, — каже Катерина.
Зі смертю батьків в неї розірвався ланцюг, який пов’язував жінку з малою Батьківщиною. З більшістю знайомих та рідних, які залишилися на окупованій території, вона вже й не спілкується. На жаль, зізнається жінка, пропаганда там працювала всі ці вісім років. Вона вважає, що дуже багато людей навіть після деокупації залишаться під її впливом: там немає українських телеканалів, є тільки те, що несе потрібну окупантам інформацію. Люди не вірять навіть своїм очам: вісім років, виїжджаючи на вільні території та спостерігаючи за нормальним життям, вони продовжували вірити, що там хтось пригноблює чи знищує. А вдома, не маючи можливості навіть знайти роботу, були впевнені, що “молода республіка” процвітає та блискуче відновлює економіку.
— У мене є там дальні родичі, які радо сприйняли прихід росії. Вони досі вважають, що окупація, яку вони звуть звільненням, там назавжди… — з сумом каже Катерина. — Але коли Україна поверне свої землі, я не кажу — якщо, а саме — коли, то з цим буде проблема. І через це я теж не впевнена, що хочу повернутися назад. Стільки років окупації нікому не йде на користь.
Дати життя попри війну
Катерина живе у Києві шість років, каже, що вже звикла: працює на постійній роботі, одружилася, а влітку завагітніла. Зізнається, що сподівалася: тепер все буде добре у її новому житті. Але у лютому, на жаль, все змінилося.
— Зранку ми спочатку не зрозуміли, що відбувається. Я мала йти на роботу 24 лютого, бо до декретної відпустки залишалося три дні, — згадує Катерина. — Далі все було дуже тривожно. Ми розуміли, що велика війна неминуча, але я не збиралася нікуди тікати. Бо вже пережила таку міграцію, а ще й була вагітна. Думали, що буде загострення на сході, але все вийшло набагато страшніше. До 18 березня я сиділа вдома, думала, що все налагодиться. Було чутно вибухи, по нашому району їздили танки, ми відчували небезпеку.
На восьмому місяці вагітності Катерина стикнулася з ситуацією, коли вже не могла навіть записатися до лікаря, зробити планове УЗД, і не знала, чи може розраховувати на медичну допомогу при пологах. На лівому березі Дніпра, де мешкала родина, працював один пологовий, який був переповнений. На правий берег складно чимось доїхати та є небезпека бути відрізаною від родини. Знайомі порадили жіночку в Франківщині в місті Долина, яка зголосилася прихистити у своїй квартирі. Чоловік залишався у Києві: його робота не дозволяла працювати дистанційно. Їхала Катерина на евакуаційному потязі, дивлячись у вікна якого, тривожно думала про те, що вона знов змушена тікати від війни…
— Мене дуже щиро приймали — власниця квартири безкоштовно поселила, а місцеві волонтери допомогли всім, чим могли. На моєму шляху не зустрілося жодної поганої людини. Дівчата з місцевої євангелістської церкви “Дім молитви” забезпечили гуманітарною та психологічною допомогою, — згадує Катерина. — Досі з ними спілкуюсь. Жодного разу не відчула якесь «не таке» ставлення до мене, як переселенки.
Вона зізнається, що було страшно на початку: їдеш в інше місто, одна, перша вагітність, ти не знаєш, що тебе чекає. Але вона трималася, мовляв, не одна така — багато людей народжують в різних ситуаціях, не залишатися ж вагітною до кінця війни!
— За моїм здоров’ям спостерігали до пологів, казали — все було добре. Через три тижні я народила сина — Вітальчика. З пологового ми повернулися до тієї жіночки, ще жили два місяці, поки в столиці було не дуже безпечно. Але потім знайомі почали повертатися, моя робота відновилася — для мене це був такий знак, що треба їхати додому.
Чоловік Катерини не бачив сина до того моменту, як вони вийшли з потяга на київському вокзалі. Жінка зізнається, що більш щирої та зворушливої миті в її житті ще не було… Тепер родина знов об’єдналася у столиці, яка стала для Катерини та малого Віталія новим домом. І вони там зможуть отримувати державну допомогу, на яку можуть розраховувати люди, які були змушені рятуватися від війни та окупації.