Що переселенці можуть додавати у нові громади
Часто, коли йдеться про переселенців, говорять про виключно про інтеграцію в громаду та додаткове навантаження на соціальну інфраструктуру. Але ж люди, опиняючись в нових громадах, не тільки потребують допомоги та знайомляться з місцевими традиціями й реаліями, а й можуть додати до них багато корисного з того, що було на їхній малій Батьківщині. Можливо, те, за чим ностальгують люди зі сходу та півдня, може стати цікавим доповненням для їхніх нових міст та сіл?
Дискусія щодо інтеграції та збереження власного під цим кутом виглядає більш змістовною: ми бачимо, що так чи так, переселенці змінюють громаду, а не тільки себе, адаптуючись у ній.
Свої таланти
Люди самі по собі – найпотужніший ресурс, яким громада, що приймає переселенців, може активно користуватися. Серед тих, хто евакуювався в інші регіони, багато спеціалістів, які зараз є дефіцитними. Так у районні лікарні потрапляють висококваліфіковані вузькопрофільні лікарні, а напівпорожні села досвідчені фермери, що встигли перевести обладнання, наповнюють новим життям і… вакансіями для місцевих.
Але зміни, які можуть втілювати нові мешканці громад, можуть бути й не такими масштабними, але корисними і помітними. Наприклад, Ірина Яценко, яка у 2015 році переїхала з Макіївки у Бахмут, не тільки заповнила нішу послуг для цілого спального мікрорайону, відкривши сучасну майстерню з ремонту взуття. А й стала рушієм нового напрямку дитячого спортивного розвитку – відкрила секцію зі спортивного чирлідингу. Через рік на секції займалися десятки юних спортсменок, які привозили переможні кубки з різноманітних змагань.
«У 2022 році я переїхала з Бахмуту до Польщі, але жити буду обов’язково в Україні, — пояснює пані Ірина. Яка й на новому тимчасовому місці проживання тренує дітей. — У Бахмуті було дуже багато вдумливих, відповідальних, свідомих людей. Людей, які не тільки хотіли, але й працювали над тим, щоб Бахмут був найкращим і найсучаснішим містом».
Саме за таким об’єднанням однодумців ностальгує пані Ірина. І думає, що зможе використовувати свій тренерський талант й у майбутній громаді, куди планує повернутися в країну.
«Як повернусь в Україну, скоріше за все у невелике місто, також буду займатись фізичним розвитком дітей», — зізнається жінка.
Галина та її донька Наталя Лук’янови теж виїхали з Бахмута – але до Дніпра. Вдома вони не пропускали жодного культурного заходу – у бібліотеках або музеї виконували авторські пісні під гітару. Вони – учасники та лавреати багатьох музичних конкурсів та фестивалів, їхній спів знали та любили у рідному місті, тому охоче запрошували на свята, пам’ятні заходи чи презентації.
«Минуле не повернеш, навіть найулюбленіше, нема такої опції в житті, на жаль… – каже пані Галина. – Тому ми з донькою просто намагаємося жити так, як ми це вміємо — й не більше. Єдине, що хотілося, щоб було з того, що було — то СВОЄ житло, хоч якесь, але своє…»
Попри побутову невизначеність, дівчата не покинули творчості. Тепер на культурних заходах Дніпра, волонтерських виступах у різних закладах тощо можна почути та побачити дует мами та доньки Лук’янових. Завдяки друзям, з якими їх ще до війни звела спільна любов до пісні, вони не просто влилися в активне коло містян, а стали впізнаваними та улюбленими співаками багатьох дніпрян.
Прагнення до змін
Після 2014 року, коли РФ окупувала частину Донеччини та Луганщини, на вільних територіях цих областей розпочалися помітні зміни масштабів громадської активності, волонтерства, патріотичних рухів. Тому цей заряд активності не зникає у переселенців з прифронтових населених пунктів навіть після евакуації з малої Батьківщини. Інколи, навіть усвідомлюючи певну периферійність рідних міст у порівнянні з тими, куди довелося переїхати, вони підтримують у собі відчуття, які вдома стимулювали бажання до змін та покращення життя.
«Наше вимушене переселення відбулось у велике місто з досить депресивного прифронтового промислового міста, — ділиться Олена Шевчук, громадська активістка з Торецька, яка переїхала у Дніпро. — Навіть у часи перших днів повномасштабного вторгнення зовнішнє середовище «нового дому» пропонувало десятки, а то і сотні варіантів закриття різних потреб. Сервісні центри, волонтерські спільноти, кафе, магазини, сфера послуг, широкий асортимент всього. Але він не закривав єдиної діри в душі, і досі не закрив»…
Олена зізнається, що сильно ностальгує за відчуттям дому та звичності, які спонукали її до дій. Вона понад 30 років виходила з дому і бачила одних й тих самих людей, які йшли на роботу, звичні знайомі продавці на ринку, дерева з якими ти зростав разом.
«Так, я сумую за цим відчуттям звичності, коли ти дивишся на якісь речі, а вони настільки тобі не нові, що аж трошки дратує і мотивує змінювати цей стан речей, — пояснює пані Олена. — Це відчуття звичності та незмінності навколишнього світу, яка стала мотивацією з 2014 року змінювати рідну громаду, модернізувати її, бути дотичним до позитивних змін. За зрозумілістю і безумовністю знання громади такою, як вона є. Коли ти знаєш громаду з дитинства, є її частиною, тобі не потрібно проводити глибинного дослідження, щоб зрозуміти передумови. Чому так було, так стало, чому буде інакше. Так, я ностальгую за відчуттям громади зі всіма її, до мозолів звичними, інфраструктурами».
Жінка, яка була однієї з ініціаторів створення молодіжної організації «Культурні хулігани» та низки активностей для дітей та підлітків у рідному місті, каже, що впевнена: вона здатна внести у нову громаду усвідомлення невідворотності змін.
«У Торецьку з 2014 року у критичної маси проактивного населення так чи так відбулось усвідомлення, що наша спільна громада знаходиться в точці неповернення. Або рух і зміни, або поступова деградація та регрес. Ми опинились на всіх можливих рубіконах. Від політичних до інфраструктурних. Це як концентроване дно, від якого треба креативно відштовхнутись та опинитись над водою, — згадує Олена Шевчук. – Мабуть, саме це намагання опинитись якнайдалі від дна забезпечило, як я вважаю, досить значні зміни в громаді зокрема й по відношенню самих її жителів до неї. І це прагнення не зникає і досі».
Олена зізнається, що станом на зараз її громада — це досі Торецьк, але який розкиданий по всьому світу. І вона використовує інфраструктуру нової громади для того, щоб пам’ять про малу батьківщину і про її уродженців не зникли й не розчинились під вагою травм від втрат.
«Я сама дуже часто блокую спогади про свій дім, свою громаду, намагаюсь не порівнювати, бо досі не можу думати про без болісного відчуття того, що вона вже більше ніколи зі мною не станеться. І розуміючи, що це відбувається з багатьма жителями області, я вбачаю загрозу втрати чисельних спогадів про мій рідний дім і земляків, які мають залишитись видимими в історії України та рідного краю», — каже Олена.
Вона зізнається, що для нової громади, яка її прихистила, готова бути відповідальною і шанобливою містянкою, такою, якою її виховав рідний дім та рідна земля.
Новий погляд
Ностальгія за рідним домом та згадки про звички та атмосферу, теж можуть бути приводом для змін на новому місці. Звісно, викопати у Луцьку море, за яким сумує Ганна Котельнікова з Маріуполя, проблематично. Але її землячка Катерина Храпович, до прикладу, створює і продає у столиці авторські шопери, які розмальовує у тематиці моря та рідного міста. Це, звісно, не пляж і морські хвилі, але завдяки її роботам кияни можуть відчути Маріуполь ближчим.
Активісти, які у власних громадах опанували електронні інструменти взаємодії з органами самоврядування, допомагають створювати петиції та пропонувати проєкти для покращення життя. Бо саме на сході ці процеси останні роки були більш активні та популярні. А на новому місці, наприклад, може не вистачати затишного простору для зустрічей за інтересами чи гарячих дискусій, до якого звикли вдома. При тому, люди навіть не знали, що його можна облаштувати через бюджет участі.
Хтось звик пити каву зранку у затишній кав’ярні біля дому, і не знайшовши такої поруч з новим житлом, відкрив її сам та наповнив атмосферою теплої ностальгії та власними спогадами. Активісти виборювали рівні права у сфері мобільності для людей з інвалідністю та маломобільних мешканців у рідному місті, і продовжують таку діяльність в новій громаді, де стикнулися з обмеженнями та порушеннями. Одні запрошують нових земляків на лекції з історії українського сходу чи фотовиставки періоду сучасної війни, щоб розповсюджувати інформацію і позбавляти стереотипів сприйняття. Інші організують співочі чи танцювальні колективи, які виконують пісні чи танці їхнього регіону, додаючи в репертуар приклади місцевої творчості. Хтось перевозить притулок для тварин у безпечне місце і запроваджує культуру стерилізації, щоб не поповнювалися ряди безхатніх та нікому не потрібних тваринок.
Але на цьому шляху, ймовірно, не все і не для всіх буде просто. І щоб тримати баланс толерантного поєднання нашого українського різноманіття, знадобляться зусилля усіх сторін: і громад, що приймають, і тих, хто хоче облаштувати нове місце проживання з урахуванням своїх звичок та традицій. Тільки тоді є надія не на поглинання чи знищення (як нового, так і сталого), а про поєднання та покращення.