Емоційні гойдалки під час війни цілком логічні. Українці реагують на те, що відбувається, і спеціалісти стверджують, що проходити етап апатії чи навіть відчаю — не парадоксально, а закономірно.
Що відбувається з нами на п’ятому році великої війни та на 12 -з початку військової агресії з боку росії, пояснює кандидатка психологічних наук, старша дослідниця, заступниця директора з науково-методичної роботи, Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Світлана Чуніхіна.
Складні етапи пошуку нових опор
— У своїй психотерапевтичній практиці часто стикаюся з тим, що люди, до прикладу, виїжджали з України тимчасово, були впевнені, що ось-ось повернуться, завжди тримали це як варіант. А зараз вже такий період, коли може приходити відчуття, що, напевно, вже не варіант. Бо, ймовірно, краще не буде — не в найближчій перспективі. Так, ми не знаємо, як буде насправді… І той захисний оптимізм, який ми плекали доволі тривалий час, про те, що катастрофа, в якій ми живемо, просто не може тягнутися довго, він вже не працює…
Ми не маємо іншого виходу, як реагувати на зміни навколо. Спочатку в нас була ідея, що війна закінчиться швидко, потім була надія на контрнаступ, потім прийшов Трамп і почав “качати” тему перемовин, що теж давало якусь перспективу закінчення війни. Зараз і ця ідея теж не спрацювала. І ми живемо у ситуації, за якою війна триває, війна жорстока і чітких перспектив чи сценаріїв її завершення не видно. Так, чинний міністр оборони України Михайло Федоров наразі озвучує стратегію — виводити з ладу більше особового складу противника, ніж вони здатні мобілізувати. А президент дає зрозуміти, що мир можливий, але не ціною капітуляції України. Але чіткої візії — як і коли війна може завершитися — немає ні в кого.
Тож, українцям доводиться постійно переглядати свої плани кожен раз, коли змінюється ситуація. З одного боку, це певна логічна корекція очікувань з поправкою на реальність. А з іншого — це неабиякий виклик для усіх, хто має знов і знов перевинаходити принципи будування свого подальшого життя.
Я розумію, що серед звернень на Гарячу лінію Донбас СОС багато відчаю і розпачу. Але якщо подивитись на суспільство з висоти “пташиного польоту”, можемо констатувати: все ж таки громадяни, хоч важко, але дають собі раду. Це не означає, що всі щасливі, це не означає, що складні емоції вже залишаються на периферії, вони всі з нами. Але зараз черговий, але не перший важкий період, який ми проходимо. Можливо і не останній. І ми маємо знов винайти якісь опори для свого життя.
Люди, які розраховували, що фронт зупиниться і не підійде до їхніх домівок, змушені евакуйовуватися. І це про відчай. Хтось усвідомлює, що навряд чи швидко вдасться повернути території, і тоді ці реалії теж викликають відчай. Людина вірила, що міжнародна спільнота впливатиме активніше, а наявні процеси викликають зневіру. Сподівалися, що мешканці країни агресора, відчувши на собі жахи війни, чинитимуть ефективний спротив, а вони все одно, підписують свої контракти та їдуть вбивати в Україну. Як від цього не впасти у відчай? Але саме така реакція сигналізує про те, що людина усвідомлює гірки реалії, і має пристосуватися до них. При цьому, мені здається, що суспільство на цьому етапі не демонструє масової готовності помирати чи капітулювати.
Росія й не приховує напрямки впливу
— Росія говорить відкритим текстом про свої цілі у цій війні. І у них є кілька чітких напрямів дії. По-перше, це терор цивільного населення з метою створення нестерпних умов життя, які зламають спротив. Докладають багато зусиль, щоб українці почувалися деморалізованими, обуреними аж до того, щоб вийти на Майдан “змести владу”. Тож, люди у цих цілях — точка застосування.
Друга точка — це руйнування довіри всередині країни. Тези про те, що купка “бандерівців” хочуть продовжувати війну, а решта населення немає сил терпіти, активно просувається через різні джерела. Зокрема, ми почули ці ж ідеї в нещодавньому інтерв’ю Юлії Мендель.
Третя лінія — наполягати на тому, що Україна залишилася сам-на-сам, усі країни відмовляються допомагати, всі нас “кинули”.
Ну і “козирна” четверта — що Росія ядерна держава, велика держава, непереможна. І для України просто неможливо та безсенсово продовжувати опір. Все одно Росія переможе.
І все це звучить настільки прямо і не приховано, що навіть не вимагає особливих аналітичних зусиль. Просто варто на це зважати, коли бачимо у себе емоційні реакції на певні дії противника.
Залишатися в однаковому стані навіть небезпечно
— Я не бачу ознак масової дезорганізації станом на зараз. Бачу природній етап, під час якого люди реагують на зміну реальності цілком адекватними емоціями. Залишатися зараз у тому ж стані шокової мобілізації і емоційного піднесення, яке направду мало дещо маніакальний характер, як 2022, це несумісно з життям, як кажуть. Це просто не адаптивно і небезпечно. Ця гіпотеза мені здається найбільш обґрунтованою: спираючись на дані опитувань зокрема і нашого Інституту, я не бачу критичних зрушень, які б показували масову зневіру та відчай. В принципі, громадська думка амортизує те, що відбувається.
Підтримка людей, що переживають особисті втрати
— Але все це не означає, що в нас немає людей, яких держава має максимально підтримувати, щоб не допускати особистісні трагедії безвір’я та відчуття покинутості. Це стосується будь-яких втрат, яких в українців все більше. Держава не може залишати на самоті таких людей. Хоча прямо скажемо, наша держава ніколи нормально зі своїми соціальними обов’язками не справлялася, але якраз війна — істотний стимул, щоб стати більш людиноцентричною.
Держава має допомагати людям проживати своє горе, опановувати свої втрати. Це також наш обов’язок, як суспільства, підтримувати тих, хто втрачає, не вимагати від них швидкого відновлення, виняткової активності на рівні, який вони мали до втрат. Підтримувати психологічно, матеріально, системно. Бо абсолютно усі наші абстрактні міркування про етапність суспільного процесу не скасовують конкретних потреб конкретних людей, які потерпають від війни в самому прямому сенсі.
З одного боку, бенефіціарів такої допомоги стає все більше і більше, але, з іншого, і суспільство стає все більш досвідченим в тому, як з тим бути. Функція держави — налагодити цю систему підтримки. Ми маємо розуміти, звідки беруться сили чинити опір в національних масштабах. Ми маємо на це дивитися саме так. І плекати та розвивати ті ресурси, які дають змогу суспільству бути стійким. Й один з цих ресурсів — це взаємопідтримка і соціальний захист, безумовно. Ми не зобов’язані від кожної конкретної людини “вибивати” винятковий патріотизм і активну життєву позицію. Треба дивитися комплексно, суспільство — річ складна. При тому, що наразі, ми непогано тримаємося. Тож, треба вміти працювати на всіх рівнях з суспільством, як системою. З групами громадян, які можуть бути донорами безпеки, і з тими, хто може бути тільки реципієнтом безпеки, ресурсів, допомоги.
Бо хотілося б, щоб за міркуваннями про суспільний рівень, про опір, про націю, ми не втрачали все ж таки співчуття життя кожної окремої людини. Це дуже важливо.
Буває, що інколи ці спалахи відчаю відбуваються від недолугих рішень. Наприклад, масові скасування виплати пенсії у січні 2026 року для людей, які евакуювалися через війну в інші регіони країни. На початку війни не було часу щось придумувати: люди були в шоці, була занижена планка очікувань, було відчуття, що це не надовго і можна потерпіти. Зараз війна рутинізувалася, все це має бути інституціоналізовано належним чином. Щоб не ставалося такого, що Уряд оптимізує видатки, щоб збалансувати економіку, і водночас розмиває фундамент довіри до держави. Ось це є небезпечним для стійкості.
І, до речі, якщо влада рахує, що інтересами пенсіонерів можна “пожертвувати”, бо вони мало вкладаються в опір, то це геть хибний розрахунок. Люди не існують ізольовано самі по собі, вони чиїсь батьки, рідні, і ставлення до них формують ставлення до держави в набагато ширших колах.
Якого єднання нам ще не вистачає?
— Може це комусь здаватиметься дивним, але оце єднання перших років, воно було екстремальним, і не могло тривати безкінечно. Більш природна модель існування суспільства — конфліктувати по різних лініях розмежування.
Насправді не може бути суспільство постійно консолідованим. Я думаю, що мрія про виняткову єдність та консолідацію не утопія, а просто хібне цілепокладання. Нам вже потрібна не консолідація, як така, нам потрібні працюючі інститути підтримки нужденних, спроможність громадянського суспільства генерувати соціальні блага зокрема незалежно та автономно від держави. Ланцюги допомги на рівні територіальних громад, спільнот тощо. Нам потрібно збереження продуктивності, щоб люди могли щось виробляти, не тільки споживати, а щось продукувати. Щоб усі могли існувати в своїй країні, бо для нас вона цінна. Ми маємо жити тут, це наш базовий сценарій і нам потрібні сили, можливості, спроможності робити своє життя та життя тих, хто поруч з нами, легшим, приємнішим, осмисленішим, бо це нам потрібно.
А консолідація може бути інструментом цього, а може і не бути інструментом цього. Природно конфліктувати і боротися за різноспрямовані інтереси. Якщо це все придушити, приглушити заради “єднання”, то це вже буде дуже нездорова і небезпечна історія. Погано, коли розмежування стають нездоланними розколами. Але поки є претензії, це означає — є стосунки, є бажання щось з’ясувати, щось покращити. Як тільки суспільство перестане критично реагувати, це означатиме, що по той бік нема до кого звертатися, влада припинила існування для громадян як суб’єкт стосунків. Бо ми конфліктуємо саме тому, що хочемо бути почутим. Правда, ми часто не дуже вміємо чути самі, але принаймні хочемо бути почутим кимось, хто нам видається вартим затрачених зусиль. І це нормально.
А що далі?
— Думаю, один з сценаріїв — певна динаміка війни, більше успішна, менше успішна, але все ж таки з адаптацією суспільства до нових і нових умов. До нових і нових бачень того, як це буде тривати, коли це може закінчитися. Напевно, я б сказала, що це базовий сценарій.
Хороший сценарій, що будуть якісні зміни в хорошу сторону, ми владнаємо та подолаємо всі наші вразливості, вади, рани. І це дасть нам змогу проактивно дивитися на війну, не тільки пристосовуватися до неї, а й впливати та планувати її завершення.
Ну і гірший сценарій, звісно, що суспільство не витримає, більше не зможе адаптуватися. Власне, на що і розраховує ворог, що вплив війни стане надмірним, настільки перевантажить адаптивну систему суспільства, що воно зламається. Тоді може бути що завгодно: від хаосу до капітуляції. Тож, зрозуміло, як важливо плекати цю нашу можливість до адаптації, навіть якщо часом охоплює зневіра та відчай.