На Гарячу лінію Донбас SOS зателефонувала пані Ганна, яка цікавилася: чи варто їй їхати до окупованого Маріуполя, щоб зберегти право власності на квартиру, де мешкала її донька з родиною. Вона поділилася історією евакуації своєї родини після консультації з нашим оператором.
Дев’ять діб з малечею без світла та води
Сама пані Ганна вже багато років проживає у селищі Запорізької області біля міста Пологи. Зараз воно знаходиться на лінії фронту і перебувати там небезпечно для життя. У будинках немає світла та газу, а ті, хто залишився, більшість часу пересиджують у підвалах. Згодом їй довелося виїхати до Запоріжжя, де знайома, котра зараз мешкає у Польщі, дозволила пожити у своїй квартирі. Зараз з нею чоловік, син, онука та старенька мама. Поруч — донька з родиною. До об’єднання родини вони подолали важкий шлях, на якому ризикували життям чи не кожного дня.
— Донька та зять служили в Маріуполі у військовому шпиталі. Вони молодший медичний персонал — медсестра та фельдшер. А їхню доньку 2,5 року доглядала моя мама, яка малій є вже прабабуся, — розповідає про життя родини до ранку 24 лютого пані Ганна.
А тоді зранку вона одразу зателефонувала доньці, бо прямо над її сільським будинком пролетіло дві ракети. Та повідомила, що у Маріуполі такі вибухи, що спрацьовує сигналізації на машинах по всьому місту. Їм сказали залишатися в шпиталі, йти додому не можна. Донька пані Ганни не знаходила собі місця, адже на 5 поверсі у квартирі залишалася її дитина зі старенькою бабусею. Між тим, там вже не було світла та води, ще був газ, яким трохи зігрівали приміщення. Їй вдалося на кілька хвилин забігти додому — принести трохи води, печива та хліба, поки це ще було можливо купити в магазинах.
Пані Ганна згадує, що пізніше зятя наказом послали евакуювати поранених. Тож він опинився у Запоріжжі, звідки не зумів повернутися до дружини, адже Маріуполь вже був частково окупований. Чоловік розповідав про страшні дні, які йому довелося пережити у шпиталі. До них звозили не тільки поранених, а й тіла загиблих — військових та цивільних…
— Він все згадує, як лікарю треба було щось діставати в іншій кімнаті, то доводилося просто по тілах повзати. Це страшне відчуття. Каже, багато цивільних зверталися — бо їм не було куди йти. Приводили дітей, в яких вже не було батьків — зникли, загинули. А куди ж? Всі перебралися у підвал у шпиталі, — розповідає пані Ганна.
На «Москвичі» у лютий мороз
Сусіди по будинку, де залишалася похила жінка з правнучкою, казали, що будуть намагатися виїжджати на своїй машині у Дніпро. Старенька попросила прихопити і їх, бо про офіційну евакуацію люди, які опинилися без світла та зв’язку, нічого не знали.
— Мені подзвонили, що на 11 годину в той день буде евакуація — принаймні, «зелений коридор». Я змогла поговорити з мамою, то ж сусіди зі своїм п’ятирічним сином вирішили їхати. І наші з ними, — згадує пані Ганна. — В них старий «Москвич», без пічки, тож дуже холодно. Ми кинулися їх зустрічати на трасі, бо тоді ще не виїхали до Запоріжжя, а наше село поруч з евакуаційним шляхом. Думаємо, якщо з’явиться на зв’язку, значить вона під’їжджає, бо по дорозі зв’язку не було. Бачимо — їдуть машини з білими хустинками, а «Москвича» немає. І телефон не на зв’язку. Виглядали, померзли та й повернулися.
Виявляється, що вони виїхали з Маріуполя, на українському блокпосту пропустили, а на ворожому — ні. Нічого не пояснюючи, просто не пускали. Водій хотів було вертатися, а старенька тоді не стрималася — мовляв, це ж знов у пекло повертатися. Довелося все одно розгортатися, але «зелений коридор» вже закрився. Вони так і залишилися стояти біля Нікольського, намагаючись зігріти у промерзлій машині хоч дітей.
— На російський блокпост приїхав місцевий з села, привіз їм їжі. Питає, а чого стоять ці машини? Мама вийшла до них, плакала — діти ж мерзнуть! Чи то вони послухали того чоловіка, чи то щось інше, але дозволили завернути у сусіднє село. Там знайшлася жінка з нашого села, прихистили маму з малою. Як вони зраділи знайомим людям! А ще більше — теплій хаті, — каже пані Ганна.
А зранку десь об 11 години дня отримали повідомлення, що родичі на зв’язку. Так частина родини об’єдналася, правда, вже на не дуже безпечній території. Мама дитини досі залишалася у Маріуполі — не маючи навіть інформації, чи вийшло евакуювати її дитину. Щоб хоч коротко переговорити з кимось телефоном, доводилося лізти на висоти, які постійно прострілювалися. Вона вмовила керівника дозволити їй поїхати додому, але там вже нікого не було.
Пекло у підвалі шпиталю
Донька потім розповідала пані Ганні, що у шпиталі часто допомагали Азовці: привозили просто у мішку все, що ще можна було знайти у місті — воду, ліки, їжу. Казала, що часто доводилося ділити один плавлений сирок на кілька людей. Згодом дійшло до того, що лікувати не було чим: організм поранених просто не міг впоратися з інфекцією без антибіотиків. Часто під час операцій зі стелі сипалося — бо будинок зізнавав чергового обстрілу.
-Якось був такий приліт, що все попадало. Вона згадує, як утворилася така щільна хвиля пилюки, що один одного не бачили. Пізніше командир вирішив, що частину персоналу треба відпустити. Можливо, їх просто вже не було чим годувати. То просто вказав тих, хто є не критично важливим і може їхати. Донька потрапила у цей список, — розповідає наша співрозмовниця.
У дворі лікарні стояла машина зятя. На той час у Маріуполі за 10 літрів бензину віддавали по сотні доларів, тож машини часто відмикали, щоб злити паливо. Тільки те, що вона стояла біля військових, врятувала від крадіжки — якийсь лікар побачив злодіїв через вікно та пригрозив зброєю.
— Але донька не має прав, тож за кермо сів ще один працівник шпиталю. А його машину, в якій не було палива, тягли за собою тросом. Документи, крім паспорта, довелося спалити. На ворожих блокпостах дуже ретельно перевіряли всіх. Їхали в тих машинах дівчата, чоловіки та дворічна дитина. Маля перебувало у підвалі багато часу, памперсів, щоб міняти, не було, то просто уявіть цей жах!
По дорозі в них закипів двигун у машини, вони майже дивом заїхали в якесь село, що окуповано, але там не було бойових дій. Дивувались відчиненим магазинам, настільки здичавіли у підвалах під постійними обстрілами у Маріуполі. Згодом жінку забрав до себе дід, що живе за 30 кілометрів. Там теж було небезпечно, адже село знаходилося під окупацією, тому за кілька днів, трохи відновившись, вони поїхали до Запоріжжя евакуаційним автобусом — дуже довго, з перевірками, дефіцитом їжі та води під час поїздки.
— Вона не казала, що вона військова. Тим більше в неї реєстрація була у селі мого батька, яке під окупацією, тому було простіше. Ми, тим часом, все ще сиділи вдома. Там почався вже справжній військовий спротив. Маля з нами — страшно. Діти свою доньку тільки по Вайберу бачать, вмовляють теж їхати до Запоріжжя. А як почали з мінометів по селу бити, то ми сиділи на полу в кімнаті, де немає вікон. Зранку — вирви по городах! Уламки такі гострі, що просто кинеш — й пораниш людину. Ми зрозуміли, що не буде більше спокою…
— І тільки після всього цього ми нарешті були всі разом. Дітей у Дніпрі перевіряли, як військових, довго не знали, що з ними робити. Пізніше все ж запропонували продовжувати службу у шпиталі у Запоріжжі.
Квартира для особливих
Вже у серпні батько пані Ганни, який залишається у селі під окупацією, вирішив поїхати до Маріуполя: подивитися, що там з тією квартирою, де бабця з малою сиділи. Хтось зі знайомих сказав, що вона залишилася цілою. Каже, люди їдуть туди зараз, бо намагаються хоч щось забрати з того, що там залишилося. Мандри виявилися нелегкими: довелося виписати перепустку, окремо на машину та пройти фільтрацію від росіян. Разом з ним поїхали знайомі, котрим по 70 років. Вони залишилися без житла, тож попросили дозволити їм пожити у тій квартирі в Маріуполі.
— До нас вже доходили чутки, що власникам вцілілого житла треба періодично показуватися там, бо інакше заберуть. Тож думали поселити там цих людей, щоб вони приглядали та не давали грабувати житло. Пізніше виявилося, що вже знайшлися ті, хто скористався ситуацією.
Квартира виявилася вже опечатаною. Керівниця ОСББ, до якої зателефонував батько пані Ганни, викликала чоловіків у військовій російській формі. Всередині приміщення було вже майже порожньо, зникли навіть дитячі іграшки. Виявилося, окрім окупантів, “похозяйнували” деякі сусіди — бо росіяни зафіксували, що у квартирі жили українські військові, тож точно сюди не повернуться.
— Батько проходив повз іншого під’їзду, так одна з сусідок каже: а що ж ти не сказав, що квартира на доньці, а не на онуці-військовій. То що, раз так — то можна розкрадати? — з сумом питає пані Ганна.
Спочатку російські військові виламали двері, взяли фото зятя та доньки у військовій формі, прапорець України. Сусідка знизу бачила це та чула, що вони говорять. Коли показали їй фото, вона намагалася пояснити, що вони лікарі. Це не дуже сподобалося окупантам.
— Квартиру знов опломбували та сказали батькові: нехай приїжджає власниця і поселяє кого потрібно, — каже пані Ганна про відповідь окупантів. — Може, й треба було, щоб батько пішов до «поліції», але ж то ризик. Ми вирішили, що їхати туди мені, а тим більше, дітям — не можна. Хоча і болить, всі гуртом допомагали молодим з тією квартирою.
У Запоріжжі пані Ганна подала заяву, щоб зафіксувати факт розкрадання та перешкоджання володінню житлом. Вже призначений слідчий з Донецької області. Чи скоро вони знов зможуть потрапити у своє житло — невідомо.