Рослини як порятунок. Переселенці з Донеччини та Луганщини приєдналися до рослинної толоки в Ірпені

Агенція АртПоле, яка спеціалізується на створенні мультидисциплінарних проєктів, вже кілька місяців проводить “квіткові толоки” — привозить місцевим насіння та висаджує паростки рослин у зруйнованому війною Ірпені. Ольга Михайлюк, авторка проєктів АртПоля, зокрема “роздІловІ” та “ПаМ’ЯТАти”, зняла невеличкий фільм, де про події весни 2022 року та надію на відновлення говорять мешканці міста. “Ірпінь. Хроніки відродження” — це історії людей і рослин, що знімалися з травня по серпень під час візитів активістів до міста. Фільм вперше показали на білій стіні храму Церкви Парафії Покрови Божої Матері ПЦУ у м. Ірпінь — єдиному громадському просторі цього району міста, що вцілів, хоч і був серйозно пошкоджений.

— В одного з героїв фільму під час обстрілів повністю згорів будинок і теплиця, в якій він вирощував розсаду. Але у пеклі вижили паростки перцю, які влітку дали плоди на городі біля згарища, — пояснює Ольга Михайлюк. – І це не метафора. У дворі храму є криниця, вода з якої багатьом врятувала життя. Біля неї ріс кущ калини, який напередодні війни засох. На одній з толок ми знову посадили біля криниці калину, швидко прийнялася й вже тішить плодами. І важливо, що “далі буде” — рослини, які ми висаджуємо зараз, квітнутимуть та даватимуть плоди навесні й влітку наступного року. Тобто нинішня осіння акція – вона насправді про весну. 

Реалії Ірпеня зараз не дуже втішні: напередодні зими деякі будинки без опалення, в багатьох вибиті вікна й аварійні дахи. Тому ініціатори толок наголошують, що важливою є тема ком’юніті, об’єднання, взаємодопомоги. 

— Люди, як рослини, мають створити свою максимально ефективну екосистему, щоб разом пережити цю зиму й дочекатися перемоги. Тому окрім традиційної вже толоки з посадкою квітів та показу відеоінтерв’ю, ми обговорювали варіанти утеплення, чим можемо допомогти ми, а чим – ірпінці один одному, — пояснили в АртПолі. 

Серед учасників толоки в Ірпені багато переселенців зі сходу України, які, висаджуючи рослини, розказали Донбас СОС свої історії та пояснили бажання доторкнутися до відновлення Київщини. 

Оля і Саша 

Лілійник (сорт Sister Spider) – висока рослина з великими жовтими квітами зі світло-зеленою серцевиною. Це сорт-новинка, відрізняється пелюстками квітки, які довші за їх ширину і візуально схожі на лапки павуків. Такі лілійники вважаються досить витривалими рослинами, які рідко уражаються шкідниками та збудниками захворювань. 

Вона ще у 2014 році виїхала з Брянки Луганської області. Він — з Луганська. Оселилися у Старобільську, невеличкому містечку на Луганщині, яке ця війна майже обходила стороною. Хіба що як і всюди, збирала жнива загиблих Героїв, історії яких Оля всі ці роки збирала у місцевій бібліотеці. 

— Так вийшло, що Старобільськ окупували майже одразу. Без великих боїв — було кілька обстрілів, пошкоджено кілька багатоповерхових будинків. У першій же день на роботі нам сказали про евакуацію. Але думки розділилися — хтось збирався, а інші боялися, бо окупанти підходили з усіх боків і безпека такого пересування вже була під сумнівом. А далі була просто окупація, — згадує Оля.

Їм довелося пожити в окупації. Каже, що щохвилинно слідкували за новинами: вірилося, що місто швидко деокупують і все буде добре. Але Оля зізнається, що потім з’явилося відчуття, що це все не відбудеться скоро: 

— Хоч це для мене й не вперше, мені було страшно. Чути ці постріли, вибухи. Здається, до цього важко звикнути. По вулицях вже ходили російські військові, і ми боялися, що наша активність у місті стане причиною великих претензій до нас з боку росіян. На роботі я проводила зустрічі з ветеранами та різні патріотичні заходи. Але нам пощастило стикатися з ними мінімально і на відстані. Через місяць ми виїхали.

Оля згадує, що заради безпеки вони одразу закрити сайт бібліотеки та перенесли всю інформацію про загиблих воїнів-земляків на інші носії. Біографії та фото вдалося вивезти з міста. 

Оля з Сашком виїхали до Дніпра. Згодом у Києві облаштуватися їм допомогли дівчата з АртПоля, з яким Сашко ще до початку першої фази війни познайомився під час мистецьких акцій на Луганщині. Там вони були просто глядачами. Тепер — активні учасники. 

— Нам здалося, що це близько. Тут люди відчувають те, що й ми. Висаджування квітів там, де ще нещодавно була війна, мене особисто дуже терапевтує. І дає надію — рослини, як і люди, приживуться. Відновляться. І зацвітуть вже навесні. Й тут, на Київщині, й у нас, на Луганщині…

Наталія Сухіна

Дерністий щучка (deschampsia caespitosa) — багаторічна рослина родини злакових, роду Луговик. Дизайн садових клумб з цією рослиною може стати дуже незвичайним рішенням. Адже її поєднують з ірисами, ліліями, астильба та іншими подібними квітами. А якщо не забувати підстригати колоски й стебла, можна отримати кущ округлої форми, який також прикрасить будь-яку клумбу.

Наталя не вважає себе переселенкою, бо переїхала в Київ з Кадіївки (колишній Стаханов) ще у 2011 році. Кілька років жила в Ірпені, а тепер проживає у столиці. Але зараз була змушена отримати довідку переселенця, бо з першого дня повномасштабного вторгнення почала займатися волонтерством зокрема й для мешканців Ірпеня. А на блокпостах без цієї довідки до її луганської реєстрації і номерів автівки було дуже прискіпливе ставлення. 

Наталя каже, що саме відчуття діяльності та причетності до корисних справ давало можливість не впадати у відчай. Працювала в одному зі штабів гуманітарної допомоги у Києві, де перетиналась з дівчатами з Артполя, які волонтерили у Центрі допомоги сусіднього району. Їздити на толоку по висаджуванню рослин спонукає кілька причин. По-перше, бажання наповнити новим життям місто, яке після малої Батьківщини на Луганщині вважає другим рідним. Коріння, каже, залишаються там, а життя вже тут. А якщо прижилася тут, то має робити все навколо красивим. 

А ще — її шалена любов до рослин. З серпня Наталя працює у Національному Ботанічному саду імені М.М. Гришка НАН України.

— Впевнена — за допомогою рослин можна надавати психологічну реабілітацію та моральну підтримку. Я дуже органічна в цьому проєкті. Він про те, що життя завжди перемагає, — каже Наталя. —  Зруйновані будинки, а біля них все ж квітнуть рослини, росте якась городина. І люди оживають, дивлячись на це, турбуючись про них, згадуючи все тепло, яке пов’язано в їхньому житті з улюбленими квітками чи деревами. Так, ми їм привозимо не цеглу, а рослини. Але в очах з’являється така непідкупна радість, що стає зрозумілим: якщо біля цих руїн посаджені квіти, то житло обов’язково відбудують, люди будуть боротися за життя.

Вразило Наталю те, що до проєкту долучаються зовсім різні люди. Наприклад, на цю толоку привезли рослини з ботанічного саду — лілійники і трави. Їх передали з відділу вуличних рослин, бо захотіли долучитися інші співробітники. 

Наталя вважає, що дуже важливо триматися разом з громадою, почавши справу, не кидати на півдороги. Допомагати системно, не точково за настроєм. І це не тільки про користь, це й про надію. Про натхнення, про відродження. Наталя хоче побачити знов звільнену Луганщину. І обов’язково повезе туди квіти. 

Любов Литвиненко

Ехінаце́я (Echinacea) — рід багаторічних трав’янистих рослин родини айстрових. Для лікарських потреб використовують заготовляють коріння восени, а суцвіття збирають під час цвітіння. Коріння ехінацеї містить органічні сполуки, мінеральні речовини та стимулюють імунну систему, підвищують бактерицидну активність клітин. Препарати ехінацеї мають перспективу при протипухлинному захисті. Галенові препарати ехінацеї мають стимулювальну дію на центральну нервову систему, лікує депресії та запальні процеси організму. 

Любов — вчителька місцевої школи. Поїхали у 2015 році з Харцизька, що на Луганщині, довелося поїздити по Прикарпаттю, шукати житло в Черкасах. Нарешті зупинилися в Ірпені, орендують тут квартиру. Старша донька вчилася в Острозької академії, молодша — у місцевій школі. 

В лютому родина залишалася в Ірпені, бо Любов каже — не думали, що все буде аж так. Але згодом вдалося виїхали до Києва, де жили знайомі з Харцизька. 

— Вже 7 березня ми бігли під парканами, бо сильно обстрілювали ЖК Екософт. Потім йшли пішки через Романівський міст. Наш комплекс теж дуже сильно обстрілювали, але у нашій квартирі постраждали тільки вікна, — розповідає Любов. — Взяли два рюкзаки: документи та речі. Вже у Києві відчули, що знов опинилися без нічого. А вже після звільнення 17 квітня приїхали подивитися. Зустрілися з тими, хто тут залишався, дуже зраділи, що живі. Кинулися обійматися, бо стали майже рідними…

Тут, до речі, залишався ще один чоловік з Луганщини. Його всі звуть Лісовик. До війни у своєму рідному місті він був вчителем фізики. Тут — садівником та впорядкувальником території у ЖК. Волонтери про нього розповідають неймовірні історії, як він допомагав багатьом, але майже завжди відмовлявся від гуманітарної допомоги у свій ЖК. Бо все підготував, знайшов, заздалегідь продумав. Але знав про всі потреби людей навколо, куди й спрямовував волонтерів. І навіть під час страшних обстрілів він турбувався про рослини та дерева. У фільмі від АртПоля Лісовик розповідає про дерева, які були поранені і їх обмотували бинтами. Там можна почути й фразу авторства Лісовика, яка на толоці стала популярною: “Я люблю тварин та рослини. Бо вони не брешуть”.

Родина Любові остаточно повернулася до Ірпеня на початку травня. Каже, що обійшлося: у ЖК хлопці чергували, щоб не було мародерства, а ЖЕК допомагає потрохи відновлювати те, що пошкоджене. Про толоку Любов дізналася у Фейсбуці. Шкодує, що висаджувати рослини приходить не дуже багато місцевих мешканців.

— Рослини — це життя, яким треба цінувати та милуватися. Ірпінь завжди був квітучим містом. Але війна його зруйнувала та змінила. Це є зараз наша спільна робота — повернути та зігріти його духовно. 

А ще Любов зізнається, що навряд чи повернеться жити на Луганщину. Бо має відчуття спустошення від окупації. А тут її змогли відігріти та наповнити життям. 

— Мої діти туди навіть й не рвуться. Вкорінилися ми тут. Вони зараз закордоном, але дуже просяться сюди. Тут вже їхнє життя… 

Пан Микола

Імперата циліндрична (Imperáta cylíndrica) — вид трав’янистих рослин сімейства злаків. Листя біля основи вузькі, схожі з лезами з гострими кінчиками. Віддає перевагу піщаним і гальковим ґрунтам. Швидко освоює вирубки та згарища. Використання злакових у квітниках надає композиціям природність, відходячи від зайвої декоративності.

За день до повномасштабного вторгнення чоловік наче відчував щось — заправив повний бак авітвки.  Саме це 17 березня врятує всю його родину. З Маріуполя він буде їхати в бік Запоріжжя, не маючи жодної інформації про розташування блокпостів, позиції військ, підірвані мости та заміновані дороги. Разом з ним врятується дружина, донька та онука. 

— Вже через кілька днів від того ранку у нас не було світла, зв’язку, газу. Ми не знали, що з рідним. Майже одразу розбомбили наш будинок. Сиділи у підвалі, а потім переховувалися у Морському ліцеї — там було десь 200 людей, — розповідає свою історію пан Микола, глибоко, звичними рухами, занурюючи лопату у ґрунт. — Двом хлопцям я б дав Героїв хоч зараз. Вони кожного дня під обстрілами на Таврії возили воду п’ятилітровими банками з кринички. Вона нас рятувала. Потім води не стало, навіть технічної. Знайшли котельну, вода там була з хімічними додатками, але кип’ятили, пили.

А ще він згадує, як тільки в їхньому підвалі було світло. Донка, тікаючи з дому, встигла прихопити новорічні світильники на батарейках у вигляді зайчиків. Каже, він навіть зберіг таке фото у підвалі — з зайчиками… 

Пан Микола з болем каже: жодної інформації про можливість евакуації не було. Ніхто не попереджав про “зелені коридори”, та їх і не було, якщо казати відверто. 

— То ми нав’язали білих ганчірок на машину, погнали. На першому російському пості перевірили документи. Я не витривав, кажу- що ж ви мені будинок розбили! Дружина за руку тягне, щоб мовчав. А я ще такий, з бородою, страшний. Вони мені: то ваші вам розбили. І водночас їхні Гради неподалік блокпосту прямо при мені б’ють в бік Маріуполя. 

В Бердянську, куди вони доїхали у колоні з десятка машин, сиділи 15 днів. Микола каже, там було багато волонтерів. Але коли у порту підірвали корабель, всіх охопила паніка. Маріупольцям вже не треба було повторювати двічі: вони хапали дітей, валізи, і тікали якомога далі від вибухів. 

— Сказали, що наче очікується гуманітарний коридор. Ми навіть бачили автобус з надписом “Червоний Хрест”, але коли під’їхали, щоб їхати у колоні за ним, автобус зник. То ми й поїхали двома машинами, не знаючи навіть приблизно куди та як. По дорозі до нас приєднувалися інші автівки, які також не знали безпечного шляху. Так колона виросла до кількох десятків автівок, — згадує пан Микола.

Блукаючи між блокпостами та підірваними мостами, вони майже дивом знайшли шлях, який привів їх до першого українського блокпоста. Машина поліції супроводила колону до Запоріжжя, де втікачів огорнули турботою волонтери. Там вони знайомих з бомбосховища, особливо зраділи медсестрі, якій тоді віддавали все ліки, що знаходили у зруйнованих аптеках. Вона у повній темряві, без допомоги та інструментів намагалася лікувати поранених. 

— Тепер ми у другої доньки в Ірпені. Але тут теж дуже вузький вихід з міста, треба укріплювати, — з тривогою каже пан Микола. — А мого будинку вже немає. І саду немає. І городу. Вцілила якась шафка з сорочками та кілька книжок. Хоч тут квіти посаджу…

Олег Божко 

Осокá (Carex) — рід трав’янистих багаторічних кореневищних рослин родини осокових. Всі види мають кореневища, хоча в деяких видів кореневища дуже короткі й непомітні. У деяких кореневища витягнуті, й рослини можуть утворювати великий трав’яний покрив. Кілька видів мають кореневища, які можуть рости вертикально. У багатьох видів усі надземні пагони річні. В інших— окремі пагони можуть жити більш ніж один сезон. 

Олег з родиною виїхав з Луганщини ще у 2014 році. Вже на Київщині відродив своє підприємство — займається озелененням та ландшафтним дизайном. Разом з племінником їде на толоку, де вже не перший раз допомагає розпланувати територію, правильно організувати сусідство рослин, щоб вийшла гармонійна картинка. 

— Природа — вона сильніша за людину. Ми зараз засаджуємо такими рослинами, які не вимагають окремого піклування, яким тут зручно, які тут виживуть. В цій ситуації це дуже важливо. Це приклад, — каже Олег

Ще він пояснює, що принципово для цієї акції обирає багато трав та рослин, які обрізаються вже навесні- їхні засохлі паростки мають залишатися взимку, створювати захист землі, вкриватися снігом, красиво відтінюватися та коливатися вітром. Він каже так — “працювати на загальну картинку”. І його композиції вже повноцінно “працюють” на кількох вулицях Ірпеня. 

— Тут зовсім інша земля, — каже він, згадуючи луганські чорноземи. — Ось дощ, ви його й не помітите, земля пухка та легка. А там би просто разом з взуттям тонну землі додому привезли.

Він вже давно не був на малій Батьківщині, але за ці роки встиг поїздити по всій країні. І всюди намагається залишити після себе цупкі, витривалі рослини. Які будуть працювати. Корінням, гілками, квітами. Робити цей світ більш правильним та красивим.

ПІДТРИМАТИ ДОНБАС SOS