Тетяна Єрмолаєва — голова ГО «Кризова психологічна допомога міста Дніпро та Дніпропетровської області» та головний психолог програми БФ «Міжнародна асоціація підтримки України» «Родинна реабілітація військовослужбовців та членів їх сімей». У змістовному інтерв’ю для «Донбас SOS» вона розповіла, чому не варто лякатися відсутності емоцій, чому для суспільства не корисно мірятися «вкладом у перемогу» та як допомогти собі у травматичних ситуаціях.
Вже рік війни — чи можна казати, що психічні процеси, що пов’язані з реагуванням на війну, у більшості перейшли в хронічну стадію? Чи це просто пролонгована реакція на стрес, що ніяк не закінчиться?
— Про хронічний стан зараз казати ще зарано, але у більшості ми бачимо пролонговану стресову реакцію на події, що травмують. Особливо гостро відчувають його ті, хто до цього жив у відносно безпечних містах далеко від фронту. Але для усіх працює однаково: коли бомблять — це гострий стрес, не бомблять — люди трохи заспокоюються і живуть з наслідками пережитого стресу. І це не означає, що вже все добре.
Ми усі пам’ятаємо різні обіцянки закінчити війну у «два-три тижні». Так, спочатку такі меседжі заспокоювали, потім дратували, а тепер будь-які обіцянки викликають виключно зневіру. Хоча питання — «Коли це скінчиться» — насправді дуже гаряче для усіх без виключення. Звісно, реакція людської психіки типова — бий, біжи або замри. Багато завмерли, бо не знають, що далі. Невизначеність — найважча для психіки людини.
Що відбувається з нашими емоціями?
— На мій погляд, ми все ще продовжуємо «гойдатися» на емоційних гойдалках: від сміху до сліз, від розпачу і безсилля до активності. Але… Якщо порівнювати літній контрнаступ і емоції, які тоді вирували, то бачимо, що психологічний відгук в суспільстві знизився. Тоді просто зашкалював позитив, але зараз навіть коли є успіхи, це не викликає такого сплеску. Буча, Маріуполь — нескінчений біль. Бо, хоч нам і не кажуть про кількість втрат, можемо це уявити. Ми бачимо, що вони роблять з містами — від Маріуполя до кожного з міст Донеччини, всієї України. І дивлячись на всі ці руйнування, я можу тільки фантазувати, що відбувається з тими людьми, які звідти. Особливо, якщо вони вже не вперше втратили домівку. Нещодавно спілкувалася з родиною, яка у 2014 році виїхала з Донецька до Маріуполя, минулого року звідти до Нікополя, а потім до Івано-Франківська — це множинний стрес від бомбардувань, невизначеності, втрат…
Тому певна частина суспільства, і немаленька, вже у стані — «щоб я не робив, це не має сенсу». Це вже дуже травмовані люди, яким потрібна допомога. Більшість, на мій погляд, відчувають вже не злість, не гнів, а таку складну емоцію, яку б я назвала тиха ненависть — бо немає вже всередині сил на повноцінну злість, а відчувається щось типу — «щоб вони всі щезли». Подивіться на певний показник — люди майже перестали реагувати на сигнали тривоги, вони не біжать у сховища. Чули, мабуть — прилетить так прилетить…. Але це не прийняття смерті, як таке. Це прийняття безвиході ситуації. І воно у будь-який момент прорветься — розпачем, депресією, соматичними захворюваннями.
Ще фіксуємо — емоції сильно заморожені. Такий стан дуже характерний для військовослужбовців, які постійно перебувають у небезпеці. Але те саме відбувається й з цивільним населенням, бо зараз безпеки немає ніде. «Гойдалки» забирають сили, тому психіка реагує логічно — немає піків емоцій, зберігається спокій. Це захист — «я не відчуваю, але я продовжую жити». Поки є небезпека, психіка буде захищати нас від сильних переживань. Коли я працюю з військовими, намагаюсь їх не «виймати» з цього стану — поки не закінчиться їх перебування безпосередньо на війні. Але потрібно пам’ятати: відсутність вираженого реагування не значить відсутність емоцій. Вони нібито вкриті кригою, але продовжують тримати наше тіло в напрузі: ми відчуваємо біль в шиї, хребті; втому і психологічну і фізичну; порушення сну тощо.
Що важливо — нам потрібне масове та якісне інформування людей щодо процесів, які з ними відбуваються. Людина під час війни має розуміти все про свій психологічний стан. І сигналізувати, якщо потребує психологічної допомоги. Бо травма хитра. А ми усі схопили свою умовну кулю. І вона всередині, і у будь-якому випадку прийде час — і вона нагадає про себе. Хто відчуває, що допомога потрібна зараз — треба звертатися. Можна відтермінувати, але тримати в голові можливість та важливість пропрацювати свої емоції, травматичні спогади. Бо жити з притушеними та забороненими емоціями — це ілюзія норми.
А чим ці зміни можуть загрожувати суспільству у майбутньому та зараз?
— Травмоване суспільство дуже небезпечно, воно хворе. У ньому багато болю, злості і страху. А це спотворює і світосприйняття і самосприйняття. Ламає людину, родину, суспільство в цілому. Саме тому зараз маємо багато пропозицій щодо психологічної допомоги. Наші бабусі, які все життя сушили сухарики чи запасалися сіллю, не мали можливість пропрацювати свої травми війни, голоду, репресій. А ми такі можливості маємо.
Травматизація впливає на здатність людей плідно працювати, забирає перспективу майбутнього. Ви помічали, що у стресі доводиться працювати наче через силу, робити над собою таке надзусилля, навіть якщо раніше вам це вдавалося легко? Планування майбутнього звужується до одного дня. А уявіть, що це буде з більшістю та довго — це ризик не тільки для окремої людини, а й для країни…
Але накопичені наслідки травми будуть відображатися й у сприйнятті світу, поведінці, у вихованні. Тривожна сім’я буде вирощувати тривожну дитину, яка саме через це відчуватиме зниження когнітивних здібностей. У дитинстві важливо те, як до будь-якої події ставляться дорослі що поруч. Але травма руйнує і родинні відносини: сім’ї розпадаються. Дитина не відчуває повної безпеки у неповній сім’ї, не засвоює родинні ролі, не вміє (у майбутньому) створювати повноцінну родину. Якщо не звертати на це увагу, маємо ризик виростити ціле травмоване покоління — бо «застряглі» у травмі дуже часто відпрацьовують її на близьких людях. По-різному: хтось у гіперопіці від страху, що виріс під час війни, хтось через агресію, хтось через показову самопожертву.
А ще — травмованою людиною простіше маніпулювати. Ми вже бачимо, але далі цей процес буде ширитися: на болючі точки травмування ставитимуть усі — від політтехнологів до злочинців.
Думаю, багато що у подоланні психологічних наслідків залежатиме від соціальних інституцій. Важливо, щоб ми не допускали зневажливого ставлення до людей, які пройшли найстрашніші випробування війною — втрата близьких, дому, своїх надбань, соціального становища. Бо, на жаль, вісім років, як йде війна, подекуди зустрічалося таке зверхнє та зневажливе ставлення до людей, зокрема, зі східних регіонів. Це точно не сприяє успішній адаптації.
Можна розглянути це на прикладі пільговиків. Пам’ятаєте, як це було з «чорнобильцями», ветеранами-афганцями, та й з нашими хлопцями, які поверталися з АТО/ООС — спочатку їм дуже співчували, а потім їхні пільги почали дратувати людей, яких ті події не дуже зачепили (від «панаєхалі» до «ми вас туди не посилали»). Таке може статися і з тими, хто отримає якісь привілеї через наслідки війни. Щоб не виникало цього напруження, влада, громадські організації, лідери думок, митці — мають наголошувати на важливості такого особливого ставлення до осіб, які мають на це право, якщо воно буде закріплене законом. У цьому випадку подача інформації — дуже важлива річ. Мають бути різноманітні соціальні ролики про елементарні, здавалося б, речі. Що ті, хто втратив близьких, дім, роботу, звичне життя — травмовані люди у страшному горі. Має бути ефективна та однозначна інформація, яку не можна прочитати, як кому заманеться. Всі ці «гострі» теми мають проговорюватися з людьми нормальною мовою. Щоб не було зайвих маніпуляцій чи заздрощів.
Яка вона — успішна адаптація цивільного населення?
Адаптована людина має рівний емоційний стан, спроможна працювати та дивиться у майбутнє. Щоб це відбулося, людині потрібно забезпечити базові рівні — житло, їжа, робота, гарантовані державою страхування, освіту. Чи можливо це все зробити якісно під час війни? Дуже складне питання…
Зараз, наприклад, діти у багатьох регіонах не ходять до школи — через небезпеку організовано дистанційне навчання. Не працюють дитячі садочки — батьки возять своїх дітей з собою на роботу. Незручно? Однозначно!
Але люди пристосовуються до будь-яких умов, навіть найстрашніших. Що має зробити держава? Треба присвятити час і знайти можливості пошуку і запровадженню нових методів надання освітніх послуг дітям — ми не можемо гарантувати дітям навчання за партою, то маємо зробити максимально ефективним засвоювання інформації за тих умов, які є. Методики мають враховувати й послаблення когнітивних здібностей дітей через війну, і вікові психологічні особливості, і те, що, у більшості випадків, дитина залишається віч-на-віч з комп’ютером. Тож, треба зробити процес надання навчальної інформації у такий спосіб, щоб дитина була зацікавлена в її отриманні. І, думаю, доречно надавати допомогу батькам, які змушені до обов’язків у вихованні додавати ще й, нові для них, освітні навички.
Так, ми звикаємо. Відчуваємо це як дискомфорт, але можемо адаптуватися до будь-яких умов. Але прагнути треба до максимального їх наближення до нормальних.
Як відрізняються психологічні травми різних категорій — мешканці мегаполісів, що періодично обстрілюють, тих, хто довго перебував під обстрілами, під окупацією, ВПО, біженців в інші країни?
Є те, що об’єднує всі ці категорії — відчуття небезпеки, відчуття втрати безперервності життя. Тепер життя чітко поділене на «до війни» і «зараз». Незалежно від того, де людина знаходиться. Звісно, там де постійно людина в зоні бойових дій — гостріше і болісніше відчуття безпосередньої небезпеки. Окремо — люди, які пережили жах окупації. Страх, радість, безсилля і розгубленість. Все разом. А ще — певна відчуженість і відчуття самотності.
У тих, хто вихав у інші країни — страх за себе, і ще більший — за тих, хто залишився, вони рвуться додому. Але…
Підходи до допомоги, звісно, можуть бути різними, бо у людей у всіх цих ситуаціях різні запити та різні очікування. Але ми маємо розуміти, що немає зараз простих ситуацій для тих, хто включений у війну. Хто може виміряти, що страшніше чи болісніше? Біда у кожного своя. Всі отримують геть різний досвід цієї війни. Не може він бути однаковим. Склеювати суспільство можна, на мій погляд, тільки національною ідеєю — незалежно від того, де ти був, ти робив для перемоги те, що міг. Розуміючи, що люди різні, і це «що міг», може бути яким завгодно: від захисту зі зброєю в руках, волонтерства, праці на своєму робочому місці до такого простого, здавалось би, виховання дитини. Єднатися ми маємо, бо це наша країна. Треба її відновлювати та відновлюватися самим, а не сперечатися, хто більше зробив. Бо вимірювання внеску кожного нічого не змінить. Лякливий не стане сміливим, пасивний — активним, а інертний — високомотивованим.
Які техніки повернення собі стабільності ви пропонуєте своїм клієнтам?
— Завжди починаємо з найпростішого — при будь-якій ситуації, налагодь режим дня. На це спирається психіка: треба встати зранку, а ввечері — лягти спати. Їсти, навіть коли не хочеться, нехай маленькими порціями, але регулярно.
Пити воду — не зневоднювати свій організм, який при стресі й так віддає вологу набагато швидше. Бо посилюються потові виділення — прискорюється серцебиття, підвищується тиск. Тому — душ, якщо є можливість. Або будь-які водні процедури, навіть вологі серветки — вмиваємося, витираємося. Шкіра — найбільший наш орган, тому такі заходи заспокоюють і захищають.
Окрема тема — задоволення. Чи можна отримувати його, бо йде війна. Відповідь проста — Обов’язково! Це одна з «пасток травми»: «не отримуй задоволення!». Не можна відмовлятися від того, що подобається, що надихає, що надає життю не сенс, а «смак». Нічого не хочеться — вдихаємо повітря, щоб насолодитися його запахом і смаком. Беремо їжу — робимо акцент на її смаку. Вийшли на двір — сонечко, діти, тваринки, природа — все це має для нас значення, але під час стресу блокується. Смак життя повертається не швидко — починайте дивитися фільми, якщо це подобалося, вишивати, співати, спілкуватися з іншими. Треба виокремити час і дати собі цю можливість. Сон, до речі, це теж задоволення. Він страждає найчастіше — коли тривога висока, він нетривалий, переривчастий, з жахіттями. Тому питанню сну треба приділяти час.
Окремо про тривогу — якщо відчуваєте постійне тривожне збудження, спробуйте подумки з’ясувати, що конкретно тривожить. Якщо це недороблена справа чи несказані слова — доробіть чи скажіть. А як не можете знайти той тригер, що запускає тривогу, просто зробіть щось: прибирайте, пишіть, готуйте їжу. Дія! Не думка! Дія!
Часто люди на нашій «гарячій лінії» різко негативно реагують на пропозицію надати їм контакти психологічної допомоги. Але інколи відчутно, що вона не завадить — людина заводить розмови про безвихідь, демонструє сильне роздратування, неможливість опанувати себе чи, навпаки, пригнічений стан, складність у спілкуванні. Як змінити таке ставлення?
— Якщо абонент охоплений сильною емоцією, просто слухаємо. Даємо можливість відреагувати емоції. Буває — накипіло, треба викричатися. Крик — це страх. Кричать на когось, а намагаються знищити свій страх. Пам’ятаємо — вона кричить від болю, страху і безсилля. НЕ НА ВАС! Але поки людина говорить, треба «зачепитися» в розмові за щось, з чим можна погодитися. Наприклад, «я з вами погоджуюсь: таким людям, як ви, потрібна грошова допомога. Бо ви знаходитеся в небезпеці, вам важко, я вам дуже співчуваю. Бачу, що вам не завадить хтось, хто б вас вислухав. Бо від цього напруження ви не спите, нервуєте, хворієте. Є спеціальні служби психологічної допомоги — зателефонуйте їм, вам просто стане легше».
Тобто схема приблизно така: даємо відреагувати емоції — уважно слухаємо і погоджуємось з чимось зі звернення — приєднуємось і виражаємо співчуття — надаємо необхідну інформацію — пропонуємо допомогу.
Але якщо людина відмовляється від допомоги спеціаліста, звісно, нічого з тим не поробиш. Принаймні, у цей конкретний момент.
Оператори “гарячої лінії” часто опиняються у вирії емоцій. Наприклад, важка тема- родичі зниклих безвісті, які часто телефонують у вкрай важкому емоційному стані. Як можна допомогти при бесіді — їм та собі?
— Схема роботи приблизно така ж, як я вже сказала. Буває, що людина отримала усю інформацію, але просто продовжує телефонувати, «бо треба щось робити, бо не можна сидіти і нічого не робити для пошуку». Бо інколи людина може «застрягати», придумувати для себе певні ритуали «продзвонів» у всі інституції — ніби то, якщо цього не робити, з рідним щось станеться. У цьому випадку — спрямовувати до груп підтримки родин людей, які зникли без вісті. Там вони більш плідно зможуть спілкуватися, обмінюватися інформацією. І для них це буде корисним.
Щодо спілкування з клієнтами у нестабільних емоційних станах. Тут важливо пам’ятати, що поринання у горе клієнта, горювання разом з ним — точно не корисна тактика. Ваш спокійний, сповнений поваги і співчуття голос, готовність допомогти — от що є важливим. А коли слухавку вже поклали, можна й поплакати, якщо треба. І проговорити з кимось, якщо є така можливість.
Взагалі спеціалістам, які постійно мають спілкуватися з різними людьми, варто дотримуватися банальних, але дієвих рекомендацій щодо збереження свого психологічного стану. Працювати зі своїми емоціями, працювати з тілом, отримувати психологічну допомогу, як у вигляді груп емоційного розпруження, так і особистої психотерапії — позбавитися складних ситуацій неможливо, але мінімізувати їхній вплив — реально.
Безпосередньо на робочому місці раджу мати імпровізовану «подушку для биття», куди можна скинути агресію, якщо вона виникає під час спілкування. Тримати в руках м’які м’ячики, які стискати і перекладати з руки в руку під час розмови. Це активує мозок і сприяє зменшенню напруження, мати перед очима щось, що викликає тепло в серці (фото, іграшку, тощо).
Після складного клієнта варто «продихатися»: зробити повний вдих через ніс, затримати дихання, і — повільний видих через губну щілину. Ізраїльські психологи називають цю техніку «квіточка — свічечка». Також, знімати м’язове напруження — напружити певний м’язовий пояс, утримати скільки можна і різко розслабити. Відчути тепло і млявість. Щоб активувати нервову систему — навпаки — набрати повні груди повітря, затримати його і зробити різкий видих.
Від болю та напруження у шиї рекомендую наступну вправу: підняти руки над головою, трошки потрясти, захопити пальцями обох рук потилицю, при цьому, великі пальці — розмістити у місці приєднання щелепи. У такому положенні рухаємо очима — спочатку три рази — праворуч-ліворуч, потім вверх, і трошки затримати там очі. Після цього робимо по три оберти очами — по годинниковій стрілці та проти. Закінчуючи вправу, покліпати декілька раз очима, розімкнути руки й потрусити ними внизу. Будьте здорові та щасливі!