Про виклики великого переміщення через війну, залучення міжнародних коштів та забезпечення житлом ВПО Донбас СОС поговорив з Богданом Келічавим, головою Копичинецької територіальної громади, Тернопільська область.
Пане Богдане, скільки зараз ВПО зареєстровано у вашій громаді, скільки за цей рік взагалі ви прийняли переселенців?
— Зараз за останньою інформацією маємо 780 ВПО. А от скільки пройшло за цей рік, складно сказати. Найбільше одночасно було до 2 тисяч людей.
Звідки їхали, як дізнавалися про вас?
— Спочатку процес був хаотичним, в перший день повномасштабного вторгнення почали звертатися люди з Київської області. Бо ми як раз на шляху на захід — їхали з Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Після деокупації Київської області люди повернулися додому. Але масово почали їхати з Харкова, Донеччини, Луганщини, півдня України — Херсона, Миколаєва, Запоріжжя. Дуже різні люди з усіх регіонів країни.
З’являлися усі по-різному: хтось їхав до родичів та знайомих, і вони реєструвалися вже пізніше. Ми одразу наголошували, що потрібно офіційно оформитися. Але були й ті, хто просто з дороги йшли до міськради — питали, чи можна десь зупинитися.
А де та як ви зустрічали таку кількість людей? Як приймали рішення про виділення приміщень?
— Вже на перший ранок великої війни ми зрозуміли, що треба організовувати колективні центри. Бо мали щось робити з цим потоком людей. Одразу звернулися до заводу з виробництва поролонових матраців у сусіднє містечко, який надав нам свої вироби. У дитячому садочку ми зсували по три ліжечка, з яких виходило повноцінне двомісне ліжко з цим матрацом.
Майже одразу заселили 100 людей, згодом наш дитячий садок міг приймати до 170 людей одночасно. У другому колективному центрі — при церкві, де менше приміщення, розташувалися 25 ВПО з Краматорська, які, до речі, й досі там мешкають. Організували годування, але без фанатизму — раз на добу. Один з ВПО був шеф-кухарем у київському ресторані, тож, взяв на себе роль головного. Решту їжі люди отримували у гуманітарному штабі продуктами. Потім ми виграли грант на годування ВПО в місцевому ресторані, готували в день понад 100 порцій для ВПО. А пізніше ми покращили умови на кухнях, і люди самі готували — об’єднувалися чи самостійно.
Зрозуміло, використовувати дитячий заклад постійно як МКП ми не могли. Зараз ми розмежували будівлю, поставили перегородку, тепер на 60% території виховують малят, а на 40% — проживають переселенці.
Але головне — разом з міжнародними донорами ми розробили програму з забезпечення переселенців будинками, де ніхто не жив, які для їхнього проживання спеціально відремонтовані. Вже заселили чотири такі будинки, зараз у нас на черзі дві родини — одна з Чорнобаївки, інша — з Запоріжжя.
А який механізм роботи з цією нерухомістю?
— Ці будинки залишаються у приватному володінні, але їхні офіційні власники зацікавлені в участі у подібній програмі. Бо коштом міжнародних організацій ми робимо цей будинок повністю придатним для життя — замінюємо дах, проводимо воду, встановлюємо санвузли. Вони мають як мінімум рік гарантувати безплатне проживання ВПО у своїх будинках. Якщо ремонт був масштабніший — то й два. У разі, якщо родина виїжджає, власник зобов’язаний прийняти наступних — тих, кого ми запропонуємо. А ми, своєю чергою, зацікавлені, щоб переселенці ставали частиною нашої громади, залишалися у нас жити.
На разі, ми отримали кошти на ремонт 27 таких будинків. Кілька будинків ми почали робити й в сусідній громаді, тож, в цілому буде 34 приміщення. Думаю, кількість буде збільшуватися, бо донори бачать результат, і зацікавлені у продовженні. Ми постійно розглядаємо нові й нові проєкти.
Як ви взагалі бачите системну роботу з ВПО — гуманітарна допомога, житло, робота, залучення інвесторів?
— Це залежить від стадії конфлікту. На початковій стадії була важлива психологічна підтримка, гарантування безпеки, допомога з гуманітарними потребами: люди приїздили у домашніх капцях і халатах, треба було подбати про їжу та одяг. Варто пам’ятати гуманітарний принцип — не нашкодь, щоб враховувати індивідуальні потреби кожної людини. І, звісно, житло — спочатку тимчасове, а потім потрібний персональний простір для кожної родини. А зараз, на цій стадії, ми вже починаємо з роботи — закидаємо вакансію, кличемо людину на роботу, навіть якщо вона переселилася в іншу громаду чи ще залишається в окупації.
Так, спочатку ми не могли забезпечувати роботою- через це від нас їхали люди… Часто — за кордон. І, якщо хочете, зараз ми для себе бачимо таку місію форпосту, який може стримати людей, створити умови, щоб вони залишалися в Україні, де їм не треба важко інтегруватися, змінювати фах, вчити мову.
На разі, до нас релокувалося підприємство з Харківщини. Там виготовляють офісні меблі — а це й робота зі станками, і швейне виробництво. Частина працівників переїхало разом з виробництвом, частина — це наші місцеві та ВПО. Також у нас в громаді розгорнули свою діяльність різні міжнародні організації — обслуговуємо свою та сусідні області. А це теж велика кількість робочих місць. До прикладу, у тієї родини з Чорнобаївки, яка чекає на відремонтований будинок, жінка працює психологинею в міжнародному проєкті. В неї виявився потрібний для цієї діяльності фах. Місцева влада теж наймає людей, що переїхали — у нас головний лікар, начальник відділу освіти, бухгалтер комунального підприємства — переселенці.
То ви не розглядаєте ВПО як тягар для громади?
— Для місцевого населення — це, однозначно, виклик. Але це потужний ресурс, який може стати в пригоді громаді. Ми бачимо, як підтримують програми інтеграції міжнародні інституції. І розуміємо, зі звичайної людської точки зору, що маємо підтримувати людей, які втратили дім. Громада має рости. В ситуації дефіциту фінансування державою, міжнародні кошти дуже важливі. І їх не можна відкидати.
Як вважаєте, чи багато ВПО залишаться у громаді?
— Відсотків 10-15, думаю. Але важко до кінця зрозуміти: буває, люди думають, що поїдуть додому, бо дуже сумують — а залишаються вже понад рік. Або навпаки, все підходить, людина включається в життя в громаді, але відбувається деокупація і можна повертатися. Але за цей рік багато людей стали ключовими для громади. Думаю, й релоковане підприємство, коли власники будуть відновлювати його на старому місці, навряд чи закриють тут, де вже все налагоджене.
У лютому 2022 ми всі мали можливість передбачити себе як ВПО — бо ніхто не знав, куди та звідки буде йти загарбник. Які б ви хотіли умови для своєї родини, якби довелося стати ВПО? Хто має цим опікуватися- волонтери, місцева влада, область, держава, міжнародники?
— Складне питання… Насправді мали б включатися всі. Але, з іншого боку, дуже важлива активність самих переселенців. Ми багато з ними спілкуємося, бачимо різне ставлення і різний психологічний стан людей. Хтось замикається у собі, зранку до ночі дивиться телеграм-канали про руйнування своїх міст та селищ. А хтось знаходить в собі сили зануритися у роботу, волонтерство, займається проєктами, допомогою іншим. Бути в системі “тут і зараз” — корисніше, так простіше почати почувати себе краще.
Якби довелося мені стати ВПО, старався якомога швидше інтегруватися, доєднатися до спільного культурного та громадського життя. В мене не було такого досвіду, але в моїй родині — був. Моя бабуся та дідусь були переселені з українських сіл, які відійшли до Польщі. І з дитинства я чув, як вони не почували себе своїми, не могли повноцінно інтегруватися в громаду, хоча були українцями. Тож, все це, як на мене, мега важливо як для окремих людей, так і для країни в цілому.