Велике серце в маленькій «Рукавичці». Як переселенка з Донеччини вже на новому місці приймає людей, що рятуються від війни

Мешканка Ясинуватої Юлія Баєва покинула власний будинок ще у 2014 році. Разом з двома прийомними доньками та сином, яких вона взяла з сиротинця після трагічної загибелі рідного сина, була змушена поїхати світ за очі. Бо у рідному містечку почали коїтися дивні речі: з’явилися озброєні люди, що вимагали прийняти незрозумілий «руський мір», а чоловік, з якими Юлія прожила разом багато років та виховала двох дітей, опинився по інший бік ідеологічної барикади. Тож Юлія довго не вагалася: досвід прапорщика державної прикордонної служби дозволив вчасно оцінити ризики та швидко вивезти дітей у безпечне місто. Доросла «саморобна», як каже Юлія, донька виїхала до Києва з Донецька, де вже мала родину та житло. А Юлія з Анною, Валерією, Віктором, собаками та котами опинилася у Полтавській області. В селі Великі Будища через певний час у родини з’явилася нова власна хата: люди з усього світу, котрі знали історію створення Юліної родини, допомоги придбати садибу, куди вона трохи пізніше забрала й дуже літню маму та її «зоопарк» домашніх тварин. Так вісім років родина разом переживала радості та біди: померла баба Ліда, але народився онучок Савва, Ганна вступила до педагогічного університету, а Вітя, після закінчення училища пішов до армії. Молодша з дітей, Валерія, у 2021 році теж поїхала на навчання — вона мріяла стали професійною вихователькою та гувернанткою.

А потім знов прийшла війна.

— Я прокинулась від того, що гепає. Лежу і думаю, як думала всю весну 2014: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Але як й тоді, у 2014, помилилася, бо виявилося, що може, — згадує Юлія, яку всі знайомі називають пані Прапор, можливо, згадуючи її прикордонно-кінологічне минуле, а, може, натякаючи на її здатність завжди вести за собою у складні часи.

Спочатку вони почули вибухи у Миргороді. Це була атака на аеропорт.

— Що я відчула? Страшно сказати, але це було полегшення. Бо те, чого боявся і чекав всі ці вісім років, таки трапилося. І тепер прийшов час не ціпеніти в очікуванні поганого, а розв’язувати нагальні проблеми тут і зараз, — згадує Юлія. — Дівчаток будити не стала. Про те, що на нас знов напали, повідомила, коли вони вже прокинулись. Схоже, перший раз за всі майже чотирнадцять років, що ми живемо з ними разом, з‘ясувала, що вони вміють лаятися…

Вже 24 лютого до Юлії приїхала харківська родина: тато Дмитро, мама Оксана, четверо дітей — Олексій, Варвара, Іванко, Андрійко, двоє з них — усиновлені, два коти та лабрадор Беня. З мамою цієї родини вони до цього були вісім років знайомі виключно віртуально. Розташували їх в гостьовому будиночку, де колись жила баба Ліда, котру Юлія довго вмовляла виїхати з Ясинуватої.

 

— Наступного дня до Великих Будищ дісталась родина моїх давніх донецьких знайомих. Понад 20 років знаємо один одного. Ще в Донецьку жили поруч біля «Маяка». І я в них дресувала в різні роки двох собак. Як і я з дітьми в Ясинуватій, покинули в Донецьку все, коли туди прийшов «руський мир» та оселилися у звільненому Слов‘янську. Тож, дід Олександр, баба Ірина, та їх шестирічний онук Ілько, — перераховує наступних пожильців пані Юлія. — Їх я розмістила в кімнаті синочка Віктора. Яка стояла вільна. Бо з листопада 2021 синочок пішов на строкову службу. Десь через тиждень перша родина прийняла рішення їхати далі… До Польщі, де в них вже навчається старша донька. З ними я відправила і своїх молодших донечок Аню та Валерію… Які пручалися, ревли, відмовлялися їхати. Але я була досить переконлива, та насильно їх відправила…

Поки вони діставалися потягом Львову, віртуальні Юліні подруги з Німеччини розв’язали всі питання: придбали дівчаткам автобусні квитки до Дуйсбурга, винайняли для них на кілька днів житло у Львові. Потім зустріли їх у своєму місті, забезпечили одягом та взуттям.

— Стали їм мамами, які тимчасово виконують мої обов‘язки, — з сумом, але вдячністю, каже Юлія. — Родина старшої моєї доньки Ганни з двома онуками Сашунею та Савою з Києва поїхали до Франківської Верховини. А тепер вони також перебралися до Дуйсбурга. І мені стало ще спокійніше! Тепер німкені опікуються ще більшою кількістю моїх ріднесеньких, за що їм величезна подяка!

Діти Юлії

А тим часом в гостьовий будиночок в‘їхала чергова родина харків’ян. Баба Олена, мама Оксана, тато Льоша, одинадцятирічний хлопчик Мишко, вісім собак та п‘ять котів! З Оксаною власниця тепер вже солідної «Рукавички» також були багато років знайома у віртуальному режимі. А війна прискорила розвіртуалізацію. У дівочій кімнаті в будинку тепер мешкає ще одна слов‘янська родина — баба Таня, мама Люда та трирічна Марійка.

— Докладаю стосовно кількісно-якісного складу нашої придворної зграї, — жартівливо розповідає Юлія, яка майже все життя працювала кінологом. — Моїх особистих собак — чотири. Вахтанг, Дід, Лєдя, Цуцилія. Котів — дев‘ять. Мурка з Херсону, сільські Личинки котів №1 та №2, Шустер з Донбасу, Філя з Києва, Липка з Полтави, Жужалка з Зинькову, Пані Вишня та Квазіморда — теж місцеві. Один півень, якого звуть Байрактаром, та двадцять його Джавелінок!

А ще у перші дні вторгнення на трасі підібрали собаку породи кане-корсо. Двох велетнів викинули з автівки, за якою вони довго бігли, судячи зі стану їхніх геть стертих лап. Одна тварина потрапила під машину. А другу Юлія прилаштувала до сусідів на своїй вулиці. Назвали Лютою, бо підібрали в лютому.

Читайте також:

Удосконалено реалізацію програми «Прихисток». Юристи проаналізували головні зміни

І людський склад населення постійно змінюється. Відправивши родину до Польщі, до нас повернулася перша Оксана. Бачимо її зрідка. Бо робота в неї така, що вимагає частих роз‘їздів. А от її лабрадор Бєня поки що в нас на постійному проживанні. Не знаю, як я буду його віддавати після нашої Перемоги? — сміється жінка, яка на запитання «Скільки зараз у тебе народу та тварин?» частіше за все відповідає — та хто ж їх рахував?

Себе Юлія Баєва гордо іменує комендантом гуртожитку на ім‘я “Рукавичка”. А відомо, що рукавички зазвичай бувають парні! То на сільській вулиці, поруч з Юліною, з‘явилася ще одна “Рукавичка”, де обов‘язки коменданта виконує Олена Зосим з Харківської Лозової.

— Вона колишня прийомна мама, як і я. Тепер — патронатний вихователь. Скільки їх в Рукавичці №2, я не знаю! Я своїх перерахувати не можу, але живемо дружньо. Коли мій гуртожиток йде до мене з якоюсь пропозицією, я, ще навіть недослухавши, відповідаю — згодна! — розповідає Юлія про скажений ритм життя, яке вирує на її обійсті. — То вони бігають на наш блокпост допомагати. То фарбують сільські електричні стовпи в жовто-блакитні кольори. То комусь з односельців допомагають садити картоплю! То вивозять сміття на сміттєзвалище. То стрижуть мій садок! То метуть двір! То збирають яйця й ділять їх на всіх! То товчуться біля плити та готують щось смачненьке! То збирають на літо альтанку! То ладнають новий паркан, бо цих два чорнодупих собачки, Вахтанг з Бєнєю, мерзотники, повитоптували всі мої квіточки! Такий собі табор праці й відпочинку в окремо взятому сільському обійсті на Полтавщині.

Вона каже, що все життя їй щастить на чудових людей. А тепер в цьому переконуються всі члени її великого «гуртожитку». «Юля! Такого не буває!» — казали їй, коли добрі односельці тягли у двір обох «Рукавичок» крупи, борошно, макарони, мішки з овочами, консервацію, хліб, паски, молоко, яйця, одяг, взуття, іграшки, книжки, розмальовки, постільну білизну, ліжечка та надувні матраци, столи та лавки!

— Мої друзі, сусіди, сільські пастор та батюшка, старостиха — усі, як мурахи. Набігли, усього життєво необхідного натаскали! Але якби це ми були такі оригінальні, щоб саме нами опікувалися? — запитує Юлія, підіймаючи брови. — З 24 лютого в село приїхало декілька сотень біженців. Жоден не залишився без уваги та допомоги. Зареєструватися в сільраді? Оформити статус? Мені оформити державну допомогу на комунальні платежі? Нема питань! Обожнюю своїх односельців — українців! Обожнюю Україну!

Читайте також:

Допомога на проживання ВПО з березня 2022 – інфографіка

Родина з Німеччини регулярно виходить на зв‘язок! Кожна з них, зізнається Юлія, в індивідуальному порядку скиглить їй, як вони хочуть додому. А вона відповідає, що повернення поки що не на часі:

— От згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, і ми всі обов‘язково зустрінемося! Синочок телефонує. Традиційно рапортує, що в нього все норм, він поїв і в касці. Не завжди його добре чути… Інший раз «поальокаємо» один одному, ото і вся розмова… І то є добре! Раз «альокає», то живий!!! А це — найголовніше! Все є і буде Україна! Віримо у наші ЗСУ! — оптимістично каже Юлія.

І ще додає, що у неї досі вільна канапа в прохідній кімнаті, яку подруга називає «нижня плацкарта біля туалету». То, мовляв, ще пару людей на неї прилаштувати можна…

ПІДТРИМАТИ ДОНБАС SOS