Олексій Гарбузов — пожежний-рятувальник ДСНС. Він — один з тих, хто останнім покинув місто перед окупацією, і той, хто заїхав з першою бригадою, коли Лиман звільнили. Чоловік розповів Донбас SOS про дві весни на Лиманщині — пекельну минулу, коли кожного дня доводилося діставати людей з-під уламків та руїн, і нинішню, де щодня до комунікацій у місті підключають нові будинки.
Жертв бачив більше, ніж за всі роки служби
У ДСНС Олексій Гарбузов працює з 2004 року, одразу після армії вирішив пов’язати своє життя зі структурою, де є чіткі правила і дисципліна. Вибір виявився на все життя: як пожежний-рятувальник він 19 років служить в одній лиманській частині. За цей час Олексій отримав величезний досвід допомоги людям та природі. Лиманщина — лісовий край, тож рятувальник багато разів долучався до тушіння лісів.
— А ще мені наш колектив подобається — у нашій зміні до великої війни було 14 людей. Це маленька родина. Є дискусії, спори, як у будь-якій родині, але ми довіряли один одному, бо інакше неможливо виконувати нашу роботу, — зізнається Олексій.
Мав Олексій й інший досвід — з початку агресії росії проти України усі рятівники Донеччини були залучені до розмінувань, евакуації та допомоги цивільному населенню. Тож, має статус учасника бойових дій. Але, каже чоловік, таких руйнувань та жертв за ці роки він не бачив.
— Я травмованих, поранених та вбитих цивільних людей за ці кілька місяців бачив більше, ніж за усі майже 20 років служби у ДСНС. Цього разу Лиманщина стала одною з найгарячіших точок війни, — каже Олексій.
Напередодні великого вторгнення він з колегами проводжали товариша на пенсію. І те, що вони почули вранці, просто не вкладалося у голову. І вже скоро стало зрозумілим, що залишатися у місті вже було небезпечним.
Воду шукали всюди
Але Олексій твердо вирішив: допоки його робота потрібна тут, він з Лимана не поїде. Про це доповів командиру з формулюванням — “до останнього”, маючи на увазі, поки місто буде тримати українська армія.
— До початку квітня моя родина залишалася у Лимані, зі мною. Вже ставало гучно, але не те щоб страшно: снаряди не летіли на наші будинки, війна просто поступово наближалася. А потім почало падати вже у Лимані, тож, я наполіг, щоб дружина з дітьми виїхали, — дуже стримано каже Олексій.
Допомогли друзі: в одного з товаришів було два вільних міста в автівці, тож жінка Олексія з двома дівчатами 10 та 16 років виїхали до Дніпра. Там знов допомогли колеги: колишній керівник знайшов квартиру для родини, яка чекала батька вже у відносно безпечному місці.
— Я ж кажу, ми усі як родина, — каже Олексій і вперше посміхається.
Наступні два місяці він майже постійно був на службі. Коли не було кому заступати, то приходилося відпрацьовувати й кілька змін. Рятувальники теж вивозили родини і їхали з міста, де вже не замовкали вибухи.
— Зв’язку вже практично не було. Про влучання у будівлі розповідали самі люди, які добиралися у частину пішки чи на своєму транспорті. Хтось проїздив повз, бачив займання або руйнування — казали нам. Останні тижні на пожежі ми їздили мало. Під масованим обстрілом не виїдеш, більшість техніки евакуювали… По можливості, щоб не перекидався вогонь, наприклад, у п’ятиповерхівці — тушили. Але ж не було електрики, накачати воду неможливо, ми вже забрали всюди де є сховища, за допомогою генератора качали. По різному, як могли…- з сумом розповідає Олексій про часи, коли виконувати обов’язки рятувальника було дуже складно.
Але складнішим було навіть не це. Чи не щодня доводилося діставати з-під уламків травмованих людей. У такому стані, з такими ушкодженнями, що досвід, котрий Олексій мав у мирний час, майже не допомагав. Обстріли ставали все потужнішими, часу на навчання просто не було. Розбиратися доводилося просто на ходу — колоти ліки прямо під завалами, реанімувати, підтримувати життя по дорозі до медиків.
— Все як на війні, — з сумною посмішкою каже рятувальник. — Навіть не можу згадувати ці жахіття. Багато було, що цілі родини гинули у себе в будинку, тіла діставали під наступним обстрілом. Діставали й багато з важкими травмами. У Лимані вже не було лікарні, передавали поранених медикам на Райгородке. Там стояли вже волонтери та Швидкі, які везли на Слов’янськ.
Евакуація та повернення
Але основною функцією рятувальників Лиманщини у певний час стала евакуація населення. Як і всюди, більшість місцевих спочатку навіть не думали їхати, сподівалися пересидіти. А коли пів вулиці за день перетворювалося на руїни, благали — приїдьте заберіть.
— Навіть в наш останній день вивезли 16 місцевих у Швидкій. І нас троє рятувальників. Сестра одного зі співробітників дивом змогла додзвонитися з проханням забрати людей. Приїхали… А там вже немає вулиці. І люди туляться у вцілілому підвалі, — розповідає про пам’ятну евакуацію Олексій. — А взагалі часто вмовляли — що тут чекати? Відповіді стандартні — усе, що нажито, тут, а невідомість лякає.
Про те, як складно вмовляти людей кинути рідну домівку, Олексій знає й на прикладі власної родини. Його батько, який перевіз родину у 2000 році з шахтарського Сніжного в мальовничий Лиман, категорично відмовлявся покидати свою хату. І коли 21 травня Олексій з останніми рятувальниками був змушений виїхати, батько залишився у місті. Наступні дні для Лиману були пекельними. Батько вижив, бо рятувався у підвалі пожежної частини, в якій багато років служив його син.
— А вже 23 травня з Лиману виїхати було можливо тільки через блокпости росіян. Якби я запізнився на пару днів з евакуацією, думаю, мав би великі проблеми, — зізнається Олексій. — Наші хлопці їздили до Маріуполя на евакуації, то їх там тиждень “маринували” росіяни: до Донецька возили, і документи перевіряли, і телефони. Ніхто не хоче в такій ситуації опинитися…
Олексій перебрався до Полтавської області, куди його прирядили до частини ДСНС. Туди ж перевіз родину, яка на разі там й залишається — попри звільнення міста знаходитися у Лимані ще небезпечно, та й зривати навчальний процес доньок не хочеться.
А деякі колеги Олексія залишилися в окупації. Попри те, що усіх попереджали та пояснювали відповідальність за такий крок, кілька чоловіків свідомо пішли на співпрацю з окупантами, а після звільнення міста поїхали в той бік.
— Мені складно сказати про причини таких рішень. Хтось не хотів їхати зі своєї хати, хтось, можливо, мав певні думки, — Олексій не дуже охоче говорить на цю тему, яка, вочевидь, для нього є болючою.
Сам він повернувся до Лиману через тиждень після звільнення.
— Я знов попередив керівника: як тільки будете відправляти у Лиман, майте на увазі: я у першій партії, — каже Олексій. — Дуже переживав, як там, особливо, через батька. Руйнувань додалося, краще точно не стало. Батько стримано розповідав: п’яні російські військові, нахабні буряти, одним словом — нічого хорошого.
По приїзду рятувальники одразу вирішили полагодити приміщення власної частини, яку прямо перед великою війною капітально відремонтували. Вона була, каже Олексій, як лялечка!
— Дах побитий, воріт та вікон — немає. Сумно на це дивитися. Але трошки полагодили та взялися за роботу по місту — попереду осінь та зима, треба було швидко позатягувати дірки в адмінбудівлях — садочках, школах. Щоб хоч щось зберегти до початку ремонтів, — вже з помітним задоволенням розповідає Олексій. — Але періодично продовжувало прилітати, тож, їздили на пожежі та рятувальні операції. Неспокійно. От, 28 лютого загинув наш фельдшер, як був командирований до саперів у Святогірську: прилетіла ракета в частину, а він був на вулиці.
Він з захопленням каже, що у місто потихеньку повертається життя. Каже, навіть вимкнення електрики тут сприймають, як радість — це означає, що спеціалісти лагодять мережу та якийсь черговий будинок чи вулиця скоро будуть зі світлом. Де-не-де вже увімкнули газ, а з початком теплого сезону очікують на відновлення водогонів: поки у місті користуються водою зі свердловин у приватному секторі.