Валентин Капацій зараз викладає на Київщині, а майже 10 років тому на урочистостях останнього дзвоника у Луганській школі разом зі старшокласниками вимагав повернути державний прапор, який прибрали з будівлі, побоюючись реакції агресивно налаштованих прихильників «руського міра». А у 2022 році, вже керуючи школою у Сєверодонецьку, чоловік провів першу нараду під час великої війни в укритті — місто сильно обстрілювали. Про переселенські поневіряння, стійкість та патріотичність учнів та сподівання на якісні зміни в освітній та інформаційній політиці держави пан Валентин розповів Донбас СОС на Фестивалі думок, який пройшов у Києві.
Не включите гімн — співатимемо самі!
Валентин згадує, що влітку 2014 року не хотів навіть й думки допускати, що буде змушений покинути рідний дім, школу, звичне життя і на довгі роки опинитися перед фактом неможливості повернутися. 
«Було зрозумілим, що відбуваються серйозні події, коли вже навесні 2014 року у Луганську спочатку з’явилися неозброєні так звані “зелені чоловічки”, а потім вже люди зі зброєю, — згадує пан Валентин. — Навчальний рік ми закінчували на тлі пострілів… Той останній дзвоник я добре пам’ятаю…»
З тогорічними випускниками, згадує пан Валентин, він мав дуже тісний зв’язок, хоч і не був їхнім класним керівником — уроки історії та правознавства, які проводив чоловік, дозволяли говорити з дітьми на гострі та важливі питання. І саме ці діти зі здивуванням почали запитувати у вчителя: чому на урочистостях не присутній прапор України й коли ж нарешті увімкнуть гімн?
«До мене повертаються мої найбільш активні учні 11 класу, і кажуть: Валентин Васильович, а де прапор? Я дивлюсь — а прапора правда немає. Він на школі, над вхідною частиною мав би бути. Кажу їм — так, немає, я не бачу. — згадує той день викладач. — Вони тоді — а гімн щось теж не вмикають… І так категорично: якщо не вивісять прапор і не вмикатимуть гімни, ми будемо співати самі!»
Чоловіку стало страшно за дітей, бо по місту всюди вже ходити ті “зелені чоловічки”, одного з таких бачили й у школі. Його позицію, активного учасника луганського Євромайдану, у школі все одно знали, тому вчитель вирішив взяти ініціативу повернення державних символів на себе. І заступниця директорки, яка хоч і вагалася як вчинити, дала розпорядження повернути прапор на місце. А гімн тоді увімкнути так і не наважилися.
«З тими випускниками ми досі підтримуємо зв’язок, деякі з них зараз воюють», — каже викладач з гордістю, змішаною з тривогою.
Освітяни залишилися сам на сам із проблемами
Їхати з міста родина зібралася не одразу: ще жевріла надія, що українська армія швидко зможе звільнити Луганськ від російських військових та їхніх побічників. Але, зібравшись великою родиною, де було три вчителі, вирішили, що треба.
«Розумієте, питання було в тому, що ми не зможемо перенести та змиритися з тим, що відбувалося. Навіть сьогодні я не уявляю собі, як міг би там залишатися. Але було дуже складно емоційно вирішити, коли виїжджати — сьогодні, завтра, післязавтра? — каже Валентин. — Але рішення прийшло швидко, коли Град окупантів, якими вони лупили з околиць, відпрацював дуже близько до нас: ми впали на підлогу, було дуже страшно. Наступного дня ми виїхали. Частина родини у Біловодський район, частина — у Новоайдарський».
В той час в системі освіти відбувалася неймовірна плутанина: частина інституцій залишалася на вільній території, частина була вже у тимчасовій окупації. Жодних чітких розпоряджень, допомоги чи підтримки не було.
«Пам’ятаю, як у пошуках роботи я звернувся до Новоайдарського районного відділу освіти: хотів дізнатися, чи створюють вони хоча б реєстр педагогів, які виїхали з окупації. Це ж ресурс! Мені нічого не відповідали, — згадує пан Валентин. — І я знаю чому: робота не проводилась абсолютно. Я звертався в обласне управління освіти, відповідь була більш ніж розмита: “ми займаємось цим питанням”. І, мовляв, взагалі, то був ваш вибір — виїжджати з Луганська чи залишатися…»
Щоб отримати хоча б трудову книжку, Валентин був змушений на добу повернутися до Луганська і зустрівся з директоркою школи, яка була протилежних з ним поглядів. Віддаючи йому документи, вона запитала: а ви не боїтеся, що з вами тут може статися сьогодні, завтра?
«Не боюсь, кажу. Тоді був на емоції, звісно, як будь-яка людина, я боявся. Вона віддала трудову, ми з дружиною звільнилися, наступного дня поїхали назад. Тоді пощастило, все минулося, — каже пан Валентин. — А вже через рік, ми повернулися за речами — це був останній раз, коли я був у Луганську. І на пункті пропуску вже стояли російські “спеціальні люди” — відчутно, що це зовсім інші, ніж були в перші місяці війни. Я забрав свою вишиванку і Конституцію. Добре, що у моїй сумці ніхто не копирсався, хоча документи вивчали та запитання ставили непрості».
З роботою для таких, як пан Валентин, було дуже не просто — він звертався до Центру зайнятості, ходив навіть до тодішнього очільника області, щоб донести гостру проблему покинутості вчителів напризволяще. Але за збігом обставин, той дуже поспішав на урочистості до Дня вчителя — привітати педагогів. Тому знайти часу для спілкування з вчителем, який мав би розраховувати на підтримку держави, яку не зрадив, не знайшлося…
Діти є прямолінійними та патріотичними
Робота знайшлася у Сєверодонецьку, де вчительське подружжя самостійно обійшло усі школи. У профільному управлінні, на жаль, інформації щодо вакансії для педагогів-переселенців тоді так і не знайшлося. З тих часів вони працювали у місті, яке стало обласним, брали участь у волонтерській та громадській діяльності разом з патріотичною спільнотою.
«А у 2022 році я вже пів року був директором сєверодонецької школи №4. Ось така випала доля — отримати досвід керування закладом у критичний момент, — каже пан Валентин. — У перший день цієї масштабної агресії ми повідомили батькам, щоб діти залишались вдома. Заняття, зрозуміло, були скасовані. Працівники прийшли до школи, де ми зібрали загальну нараду — ми мали зрозуміти, що робити далі. І тут почався обстріл. Ми спустилися до укриття в школі, де чекали, поки небезпека мине».
Більшість працівників не вірило, що прийдеться виїжджати: люди навіть відмовлялися від документів, які Валентин, за згодою управління, пропонував забрати собі, пам’ятаючи власний досвід “рятування” трудової. Але вже 6 березня Валентин з родиною мав виїхати з Сєверодонецька, де було вже небезпечно.
«Школа досі працює — дистанційно. До кінця 2022 року я теж там працював, — каже Валентин. — Спочатку було взагалі незрозуміло, хто де. Хтось з викладачів виїхав, хто залишався там, поки був зв’язок, деякі навіть потім повернулися, щоб почати співпрацю з окупантами. Зараз процеси різні — викладачі інколи звільняються, бо знаходять офлайн роботу. Змінюється й кількість учнів: хтось бажає залишитися у старому колективі навіть онлайн, а комусь більш потрібна соціалізація та спілкування з однолітками на новому місці наживо».
А учні знов вразили педагога своєю щирістю та прямолінійністю поглядів: з початком повномасштабного вторгнення він відчув посилення патріотичної позиції майже у всіх, з ким доводилося спілкуватися на уроках. Попри те, що багато хто мав оточення, що трималося, у кращому випадку, нейтральної риторики, діти не мали сумнівів щодо власних вподобань.
«Це тішить і приємно, що вони обирали патріотичну, європейську позицію. Це взагалі про цивілізаційну теорію, я б так сказав, — ділиться пан Валентин. — Хочеться думати, що це все ж результат нашої освітньої діяльності й ми не даремно працювали…»
Вчителі мають позбутися ідеологічних стереотипів
Валентин філософські каже, що у тому непростому шляху, який йому доводиться долати у статусі переселенця, вбачає для себе певну місію. Разом з дружиною вони побували у різних куточках України, де мали можливість спілкуватися з освітянами, провели безліч гарячих дискусій. І як історик пан Валентин сформував власний погляд на те, чому освітня галузь має прагнути змін.
«Ми працювали у Білій церкві, зараз — в Ірпені, за ці десять років були в різних містах та областях. Звісно, зміни все ж відбулися: якщо раніше для більшості війна була тільки десь там на Сході, І часто бувало так: якщо вона мене безпосередньо не торкається, то взагалі можна про неї й не згадувати — ні на уроках, ні на виховних заходах. Зараз вже усі розуміють, що це війна в Україні, — каже пан Валентин. — На жаль, все рівно залишається стереотипність, нав’язана певними ідеологіями… І досі можна зустріти навіть серед освітян достатньо низький рівень загального уявлення про цілісність України. Люди просто можуть не знати, де щось важливе для України знаходиться, не цікавитись цим. Хоча зараз за кожний метр української земля проливається кров українців».
Педагог впевнений, що подолати ці стереотипи можна тільки через освіту у загальному, широкому сенсі: потужна інформаційна політика за підтримки держави має не оминати й школу. І не загубитися традиційно у безконечних циркулярах, які підписали й забули, а стати основою освітнього процесу зокрема й вчителів.