Оператори “гарячої лінії” Донбас SOS часто приймають дзвінки від рідні військових. Зазвичай у них багато питань: від пошуку потрібних контактів до юридичних консультацій щодо законодавства. Особливо розгубленими бувають родини ВПО: без підтримки рідної громади, знайомих та рідних, складніше організовувати допомогу тим, хто пішов захищати, доводиться без чоловіків дбати про тимчасове житло, шукати нову роботу, самостійно опікуватися вихованням дітей.
Але найбільш емоційні та складні дзвінки — ті, що пов’язані з однією з найважчих травм війни — втратою близьких людей. І люди зізнаються: часто довіритися у такій ситуації можуть тільки тим, хто сам пережив такий досвід. Про таку ініціативу — свій шлях переживання втрати через допомогу іншим, Донбас SOS розповіла Тетяна Ваценко-Бондарева.
Дух воїна
Чоловік Тетяни — Денис Бондарев, знявся як каскадер у багатьох фільмів. А ще він викладав сценічний рух у фахових університетах. І ніколи не тримав справжньої зброї в руках.
— Денис не був професійним військовим, він каскадер, актор, постановник трюків. Але з початком повномасштабної війни, не вагаючись, пішов захищати Україну, — розповідає про чоловіка Тетяна. — Ми полтавці, хоч і давно жили у столиці, тож, у лютому він відвіз нас з сином до моїх батьків, а його підрозділ дуже швидко перекинули під Гуляйполе.
Денис служив у 81 окремій аеромобільній бригаді. Тетяна каже, що у ньому завжди був дух воїна: не зміг бути осторонь, коли країна потребувала допомоги. Коли чоловік пішов до армії, сама Тетяна занурилася у волонтерство. Каже: він стояв “на нулі”, а я за його спиною подавала патрони.
Загинув Денис Бондарев 21 травня 2022 року.
— Ми з юності разом… У житті буває дуже по-різному, але ми були одним цілим. І так є зараз — після його загибелі нічого не змінилося у цьому плані. Цієї весни — 20 років як ми знайомі: з моїх 14 років. Він поїхав до Києва вчитися, а потім я приїхала до нього. З того часу ми разом. Ми люди творчі, емоційні, але жили душа в душу.
Тетяна — радіоведуча, має кілька проєктів з аудіоказками українською мовою. Останні пів року до повномасштабного вторгнення родина здійснила давню мрію — відкрила кав’ярню на Подолі у Києві.
— Це наша сімейна справа. Називалася вона “Кав’ярко”. Нашого сина звуть Ярослав, а ми його кличемо — син Ярко. Власне, це більше його мрія була, тож він там й допомагав, — розповідає Тетяна. — Я — майстер народної творчості, маю багато знайомих митців, музикантів. Тож, на наших 17 квадратних метрах ми й пряники випікали, й розмальовували їх. І просто малювали, і музичні вечори проходили: збиралися люди різних творчих професій.
Тетяна каже: вони з Денисом завжди підтримували один одного. Багато разом працювали в дитячому театрі, ще минулого року виступали на зимових святах — теж разом.
— Як то кажуть — рука в руці. Так буває, коли людина на 100% твоя. Без нього я не ціла. Зв’язок був дуже міцний. Він підживлював моє натхнення, моє бажання творити.
Дефіцит культури підтримки
Тетяна, зізнається, що майже не пам’ятає перші місяці після загибелі чоловіка. Складно було й сину, бо у нього були дуже міцні стосунки з батьком. Вони багато часу проводили разом. Денис брав його на знімальний майданчик чи тренування. Жінка згадує, що малий міг навіть пропустити школу, якщо батько пропонував поїхати на знімальний майданчик. Ярославу зараз 15 років. Він зараз теж активно займається волонтерством, знає, де які військові речі можна купити, знайти. Це теж дуже складна тема, каже Тетяна — як наші діти намагаються пройти цей біль та рухатися далі.
Соціальні мережі, каже жінка, завжди були радше робочим інструментом, ніж місцем для щирого спілкування. Але після загибелі Дениса вона почала багато писати — гостро, про біль, про тригери, з якими стикається у суспільстві. Відчувала то, як певний порятунок.
— Я почала писати листи Денису з 5 березня, з посилками на фронт завжди відправляла й звичайного листа. Він був максимально на зв’язку з нами, бо знав, як ми переживаємо. Але я не нила, не стогнала, не плакала: ми говорили про життя. І він не розповідав про все ті жахи, — ділиться жінка. — Всі свої страхи я почала виливати в дописах, які досі залишилися у моєму комп’ютері. А коли він загинув, зрозуміла — не хочу ці думки ховати, маю їх голосно вимовляти.
Тетяна каже, що побачила, наскільки важливо суспільству про це казати. Важливе розуміння того, що хлопці не конкретно за свою дружину чи родину пішли воювати, а за волю, за те, щоб наступні покоління жили українцями. Тому важливо не мовчати про них — це пам’ять та подяка.
— Про кожного з цих тисяч героїв. Завдяки їм у нас є ранкова кава, ми можемо ходити по вулицях рідних міст. І ціна неймовірно страшна. Це важливо доносити до людей, — каже Тетяна. — Тож я звернулася до тієї аудиторії, яка в мене була. І почала отримувати підтримку від людей, відчувати на енергетичному рівні. Але й бруду також, на жаль. Від нерозуміння, від страху, що цей біль може перекинути на них. Навіть казали — так тобі і треба, бо не розділяла політичні погляди людини. І взагалі, горе любить тишу, тож, мовчи про нього. Треба, казали, горювати, а в тебе нігті нафарбовані. Ну і про зарплатню військових і виплати, це теж…
Але згодом Тетяна несподівано та інтуїтивно знайшла свій спосіб, як пережити цей найважчий період. Вона зблизилася з Аліною Карнауховою, з якою була в одній волонтерській спільноті. У той же час загинув і її чоловік — чемпіон світу з паверліфтингу Сергій Карнаухов.
— Ми могли багато говорити. І це виявилося неабияк важливо! Бо з’ясувалося, що вкрай важко знайти підтримку у суспільстві, особливо на перших етапах горювання, — пояснює Тетяна. — Бо ти втрачаєш землю під ногами, тебе розриває на частини, а тобі кажуть — нічого, ти ще молода, знайдеш собі нового. Або щось на кшталт — ти мусиш жити далі, бо він пішов захищати тебе. У цей момент й не важливо, що людина насправді має на увазі, бо у гострому стані горя сприймається це так, наче я винна у тому, що він загинув.
Тетяна каже, що подібні “втішні” конструкції, можливо, стають не такими болючими через певний період. Коли ти пробачаєш певну нетактовність людям, бо вони просто не можуть цього розуміти, не знаходячись у такому стані. Але проблема насправді більш глобальна: у нас, на жаль, не вміють по-іншому, поки немає культури правильної підтримки.
— Зараз у суспільстві неймовірна кількість таких втрат, з якими мають далі жити тисячі жінок і дівчат. Ми дуже самотні…
І тоді вона почала писати дівчатам, на сторінках яких у соцмережах бачила пости про загибель коханих. Почали спілкуватися, як каже Тетяна — хапатися одна за одну. Бо ти знаєш: що щоб не написав, навіть найстрашніше, на думку інших людей, тут тебе почують. Потім вона створила чат для спілкування, бо інколи потрібна термінова підтримка, а конкретна людина немає у той момент ресурсу. Усі роззнайомилися, дівчата почали додавати інших.
Безпечна бульбашка
Тетяна зізнається, що тільки у колі таких, як сама, почувається у безпеці: тут немає повчань, осуду, а є глобальна підтримка. Знаходяться й потрібні слова: навіть якщо їх складно прийняти від суспільства, одна від одної готові це слухати.
— Ми стали рідними та разом проходимо надскладний шлях, — зізнається жінка.
Каже: вже почала відрощували “товсту шкіру”. Цікавлять питання великої заробітної плати військових — що ж, шлях до отримання таких коштів зараз простий… Жорстоко? Можливо…
— Але суспільство до нас ще більш жорстоке. Це й бюрократія у самій системі, нерозуміння тих, хто поруч, зверхнє ставлення чиновників. Тому було бажання підставити плече таким саме дівчатам. Написала пост про бажання єднатися. І стався “вибух”- до мене написали понад сотні жінок та дівчат. І це показова ситуація — виходить, багато тих, хто втратив коханого, самотній, жінкам нема з ким поговорити. Щоб ніхто не загубився у чатах, створила групу, у якій є свої правила. Головне — підтримка та прийняття одна одної…
До проєкту доєдналася Оксана Боркун, яка масштабувала групу до рівня проєкту. Деякі дівчата взяли на себе повноваження адміністраторів. У групі спілкуються дружини, кохані, наречені: розповідають про себе, про коханих, надають одна одній взаємопідтримку. В групі є окремий “відділ” юристів, які пояснюють, як оформляти документи, бо у такому стані все це складно. А ще Оксана Боркун продовжила справу, якій займався її чоловік — дарувати на свята подарунки вдовам та дітям загиблих.
Завдяки цій ініціативі, подарунки отримали понад 300 дівчат та ще більше дітей загиблих. Доєдналися різні благодійники — українські та закордонні, — розповідає Тетяна. — Але це не головне, звісно. Наше об’єднання — це простір, де можна говорити про свій біль. Тепле коло. Ми маємо єднатися, щоб нас було чутно. Щоб не дати забути про героїв та про нас — тих, хто приречений бути скаліченими від такої втрати.
Тетяна каже, що багато дівчат працюють з різними фахівцями, з різними організаціями. Комусь це допомагає, комусь ні. Тому вони поки не розглядають варіанту підбирання спільного психолога — для участі у групі.
— Ми надаємо руху одна одній. І ми всі різні — від юний 21-річних вдів до жінок, які прожили у шлюбі 30 років. Можливо. Саме ця різність дає нам можливість не застигати на одному етапі, а рухатися та допомагати один одній.