На гарячу лінію Донбас SOS часто телефонують переселенці з запитами щодо пошуку роботи. Хтось скаржиться на відсутність вакансій за фахом, який багато років мав попит у їхньому регіоні, але зовсім не потрібний на новому місці проживання. Хтось шукає допомоги у Центра зайнятості чи волонтерів, а хтось бажає отримати нові знання та навички, щоб на цьому непростому етапі життя знайти для себе щось нове та цікаве.
Історія Марини Данилової зі Слов’янська — про те, як важливо відчувати власні бажання, не боятися протистояти стереотипам чи навіть ейджизму, і головне — ніколи не втрачати надії, що все буде добре.
Тридцять років віддала рідній школі
Марина виїхала зі Слов’янська у перший день великої війни. Вона мала певні зобов’язання, тому супроводжувала цілу колону авітвок, які прямували на захід країни. Жінка багато років працювала вчителем початкових класів, отримала вищу категорію та з гордістю згадувала кілька сотень свої майже дорослих випускників. Як показали ці півтори роки, пані Марина за своє професійне життя не тільки напрацювала методичні родзинки чи нажила педагогічну мудрість, а й опанувала вміння швидко орієнтуватися в складних ситуаціях, організовувати людей, поєднувати у своїй діяльності багато корисних справ.
— Але у школі я не мала особливого визнання…. Бо керівництву не подобалися мої політичні погляди. На жаль, у нас активні патріотичні люди часто відчували тиск у доволі скутому педагогічному середовищі. Багато хто попри все, що відбувається на наших очах, продовжував любити Росію і все, що з нею пов’язано. Тому часто усі мої новації та досягнення проходили повз уваги — звісно, це мене ображало, але зараз я вже цим не переймаюся, просто констатую факти, — каже пані Марина.
Вона спочатку виїхала до Тернополя, там одразу включилася у волонтерську діяльність. Знайомі пішли воювати, і пані Марина почала зібрати волонтерську допомогу.
У своє перше повернення до Слов’янська вона привезла 100 бронежилетів, 50 берців для “своїх” хлопців. І таких вояжів було кілька.
— Разом з цим я продовжила працювати з дітьми, в мене був четвертий, випускний, клас. Ми домовилися проводити уроки ввечері, щоб тим, хто ходить до школи закордоном, було зручно. Батьки та діти погодилися з таким режимом. Так я навчала ввечері, а вдень волонтерила, як могла, — згадує Марина.
А ще вона одразу почала шукати додаткову роботу. Для того, щоб допомагати тим, хто воює, та забезпечити своє переселенське життя, зарплати вчителя, яка після евакуації стала фактично мінімальною, не вистачало.
— У Слов’янську в мене був інклюзивний клас, за це були надбавки, я працювала у дві зміни, ще вихователькою групи подовженого дня. Багато працювала, отримувала нормально. Тепер все змінилося, — каже Марина. — А коли випустила четвертий клас, отримала листа від директора, що зі мною припиняють співпрацю. У цій школі я працювала 30 років…
Марина намагалася з’ясувати, чому саме вона має піти, коли у школі навіть з’явилися вакансії, на які брали сторонніх людей, але це не допомогло: з нового навчального року саме вона була звільнена за скороченням штату.
Вік чи досвід?
Але впасти у відчай пані Марині не дав її бойовий характер. Вона писала та насилала резюме у різні організації, сподіваючись, що її багатий педагогічний досвід надасть їй перевагу для влаштування на роботу, яка пов’язана зі спілкуванням з людьми. Вона отримала тимчасову роботу в благодійному фонді — реєструвала людей на грошову допомогу, але коли проєкт закінчився, питання працевлаштування знов постало гостро.
— Я звичайно, почувалася розгубленою, тому що ніколи не була без роботи. Якийсь час просто плакала від образи, бо я здогадувалася, чому саме мене вибрали для того, щоб скоротити штат. Усі ці роки директорка моє волонтерство називала — “ваше особисте”. І так, мені хотілося спитати в неї, чи не стало для неї особистим все, що відбувається зараз?
За короткий строк пошуку нової роботи пані Марина відчула на собі купу упереджень, стигматизації, в першу чергу, через вік. Вона енергійна, розумна, досвідчена 57-річна жінка, яка може і хоче працювати. Але майже всюди, куди вона відправляла свої резюме, їх просто відкладали, бо бачили цифру її віку.
— Я наповнена енергією, я не бабка стара, що вже нічого не хоче. Але ні — ви нам не підходите, бо вам більше, ніж 30! Задля експерименту я прибрала з анкет вік, і… мені почали надходити пропозиції. Прийшла на одні курси, а мені: звісно, це ваша особиста справа, ви можете не відповідати на це питання, але скільки вам років і якого віку ваші діти? І я сказала: ви мені не цікаві в такому випадку. Бо ви не оцінюєте мої фахові можливості, потенціал, а вас цікавить виключно мій вік, як я виглядаю, які в мене груди чи обличчя, — емоційно згадує жінка. — Але, як бачите, знайшлася робота, яка, мабуть, мене чекала!
Попри психологічно складну ситуацію саме в такий момент пані Марина отримала професію, про яку, як вона сама зізнається — мріяла давно. Бо більшість з того, що їй доводиться зараз робити, вона вже багато років виконувала як волонтер.
— Зараз я працюю в благодійній організації реабілітологом для військових та цивільних з травматичними ампутаціями. Це новий проєкт за підтримки Міністерства охорони здоров’я, Офісу президента і міжнародних донорів, — з гордістю каже пані Марина.
З любов’ю про підопічних
Вона розповідає про своїх підопічних з такою ніжністю та любов’ю, що, здається, вона каже про рідних:
— От у мене хлопчик, однієї ніжки немає, а друга — сім сантиметрів кістки немає. Зараз до нього йду, він був ранений, як сам каже — відпиляли ногу вище коліна. Хлопчина зараз тут на лікуванні, зі спеціальними апаратами. А потім його заберуть в госпіталь, на реабілітацію.
Марина розповідає, що зараз допомагає пораненому оформити усі документи для проходження МСЕК — дуже часто військові губляться у бюрократичних коридорах, а соціальний працівник може допомогти людині зробити все це вчасно і швидко.
— Але усе не передбачиш. Ось, нещодавно він сказав, що треба труси на кнопках, бо не може вдіти звичайні через апарат на нозі. Я бігом “сіла на телефон”, продзвонила, вже воно у сумці лежить — сьогодні віддам. Три пари трусів, чотири — шортів, футболки, хусточка-бандана, шоколадки, — усміхаючись, каже Марина.
Вона розповідає, що перед початком роботи довелося багато вчитися. Ті, хто хотів стати таким соціальним працівником, пройшли потужний інтенсив по психології, праву, їм дали усю інформацію, яка потрібна для повного соціального супроводу людини.
— Бо випадки, дійсно, різні. Є в мене підопічний — цивільний чоловік з Маріуполя. Він після гіпертонічного кризу та інфаркту. На мій погляд, він потребує допомоги психотерапевта, бо я бачу певні ознаки ПТСР. Поговорили з ним, пояснила, показала певні видруківки, картинки з ознаками, він потроху змінює ставлення до цього питання, — розповідає Марина. — Але й дрібниці — йому білизна потрібна, а їхати за нею у волонтерський центр “Я Маріуполь” він не хоче. Це — теж я.
Вона переповідає історії, з якими тепер стикається щодня. Про чоловіка з Каховки, який виїхав через Росію до друзів, а з’ясувалося, що з друзями не все так просто. Довелося шукати житло, щоб людина з інвалідністю не опинилася на вулиці. Є подружня пара, йому під 90 років, каже — у нього всі хвороби, які тільки існують. Чоловікові потрібні ходунки — це теж справа соціального реабілітолога. Бо зробити у звичайний спосіб, через органи соцзахисту, складно, — у чоловіка попри відсутність можливості пересуватися немає офіційного статусу інвалідності.
— Мені треба не просто допомогти, а й детально оформити усі ці кейси — які потреби, які дії, який результат. Якщо цей експеримент буде успішним, подібні посади з’являться всюди на офіційних засадах. А це дуже важливо! За п’ять місяців, поки в мене контракт, має бути не менше 10 таких кейсів з повним соціальним супроводом. Але, здається, в мене їх буде набагато більше. Бо це саме те, чим я хотіла б займатися у цей непростий час — допомагати людям. Мені подобається моя робота і я зовсім не шкодую, що все так вийшло, — каже жінка.