Вступна кампанія 2021 року для студентів з непідконтрольних територій та ВПО була непростою: її ускладнювали абсурдні карантинні правила зі сторони представників НЗФ, 30-годинна дорога в вільну Україну і бюрократія, яка ледь не змусила абітурієнтів й абітурієнток відмовитися від планів. Ми в Донбас SOS чітко усвідомлюємо, що для покращення доступу до освіти потрібні не точкові рішення, а системні зміни в законодавчих актах, правилах і процедурах вступу.
Саме задля таких змін наша організація розпочала роботу над проєктом «Покращення доступу до освіти для молоді з числа постраждалих від збройного конфлікту на сході України». Його метою є виявлення та подолання недосконалостей в нормах законодавства, яке регулює доступ до освіти молоді з числа постраждалих від збройного конфлікту на сході України.
Донбас SOS поговорив зі студентами, які зараз навчаються у ВНЗ України, про їхній шлях до омріяної освіти.
Михайло
На відміну від інших героїв з циклу історії від Донбас SOS, Михайло не стикався з проблемами з документами під час вступу в навчальний заклад на підконтрольній Уряду України території. Разом із родиною у 2016 році він переїхав із ОРДЛО в місто, що контролюється українською владою, і вже тут закінчив дев’ятий клас. Перебував на домашньому навчанні через інвалідність, проте в школу ходив, щоби спілкуватися з однокласниками. Каже, дискримінації через належність до внутрішньо переміщених осіб там не відчував.
Після здобуття неповної середньої освіти хлопець вирішив вступати у медичний коледж – на фельдшера. Склавши вступні екзамени з української мови та біології, Михайло потрапив на платне відділення – кількість пільгових місць була дуже обмежена. Наразі він не отримує ні стипендії, ні виплат з інвалідності, адже вчиться на контракті. Проте на цьому проблеми хлопця в навчальному закладі не закінчилися.
Читайте також:
Агенти змін. Історія Андрія, який переїхав з ОРДЛО до Києва опановувати престижну технічну спеціальність
Агенти змін. Історія Олега, який вступив в український виш після реінтеграційних курсів і став старостою групи
У Михайла виник конфлікт із директором технікуму, який і сам раніше жив у Донецьку. «У мене були складнощі щодо предмету, він трохи не виходив. І мене таким чином “мотивували”, що якщо я буду погано вчитися, мене доведеться відрахувати і я буду вимушений повернутися на непідконтрольну територію», – кажет студент. Проте уточнює – директор людина хороша, але вперта. І підіймав цю тему, тому що сам з області, яку наразі не контролює Уряд України.
На парах Михайло пише та конспектує українською, проте спілкування йому поки що дається складно. Хлопець каже, що однокурсники і співробітники коледжу одразу розуміють, що він переселенець, адже багато хто з них розмовляє українською або суржиком.
«У місті, з якого я переїхав, після початку війни українську мову в школі викладали раз на два тижні. Як такої її не було, і я навчався в школі, де були лише російськомовні класи», – розповідає Михайло і додає, що багато хто з викладачів радить йому практикуватися в мові на парах, щоби в майбутньому хлопцю було легше. Директор принциповий у цьому питанні: якщо студент відповідав російською, він виправляв його, щоби Михайло намагався спілкуватися українською.
Однокурсники і викладачі деколи розмовляють із хлопцем про життя на непідконтрольних територіях Донбасу. Хоч земляків серед них і немає, проте в багатьох там жили або живуть близькі родичі. І тема війни цікавить багатьох.
Ця стаття була представлена ГО «Донбас СОС» в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні.
Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.