Історія на одному диханні: як донеччанка зі статусом учасниці бойових дій отримала ваучер на придбання житла
Пані Наталя була змушена виїхати з рідного Донецька у 2014 році. Це було непросте рішення. Бо разом з чоловіком вони кілька років відкладали кошти та виплачували кредити на перше омріяне житло: навіть їхня донечка свої перші роки провела у гуртожитку. Але їм не судилося довго радіти власному родинному гніздечку: залишатися у Донецьку, де розгорталася повзуча окупація, було небезпечно. І неприйнятно для людей з чіткою патріотичною позицією.
Після кількох переїздів, вони зупинилися у Маріуполі, де пані Наталя пішла на службу. У 2021-22 роках виконувала завдання безпосередньо в зоні бойових дій, виїздила на цілодобові чергування, отримала статус УБД. Сподівалася, що життя знов набуває стабільності, хоч і в новому місці.
«З початком повномасштабного вторгнення ми отримали завдання, після виконання якого нам було наказано евакуюватися, — коротко пояснює жінка, деталі служби якої не варто розкривати. — Я виїхала до Кропивницького, бо саме там працював на той момент чоловік. Донька вже була студенткою у Києві».
Пані Наталя продовжувала службу, а у 2025 році її перевели до Києва. Саме там, у центрі «Я-Маріуполь», вона вперше почула про старт програми надання ваучерів переселенцям з ТОТ, які мають статус учасників бойових дій.
«Але, скажу чесно, була налаштована дуже скептично. Бо ми вже мали досвід подання документів на попередню подібну програму — по Постанові 280. І цей досвід був неоднозначний, — пояснює жінка. — Після відмови мені довелося за допомогою юристів «Донбас СОС» звертатися до суду, і є рішення на мою користь. Але вже немає фінансування».
Тож, сумніви щодо доцільності подання на ваучер у пані Наталі були серйозні. Детально ознайомившись з умовами, вона розуміла, що, власне, підходить по всіх критеріях. Але усвідомлювала також, що кількість тих, хто має право отримати ваучер, набагато більша ніж кількість ваучерів, на які є фінансування. Потрапити у групу тих, на кого вистачить, питання везіння. Може, колись, років через п’ять… Проте колеги казали: подай заяву, що ти втрачаєш?
«І я подала її 1 грудня через Дію, хоча не дуже поспішала насправді. Все пройшло успішно, не було ніяких перешкод. Я знаю, що у деяких колег з документами були певні проблеми. А я, як то кажуть, — здала і забула. Не перевіряла, не сподівалася, не покладала якісь особливі надії, не шукала варанти квартир, бо дуже не хотілося знов розчаровуватися, — каже пані Наталя. — Заява моя була схвалена досить пізно, значно пізніше, ніж у моїх колег. Бо це залежить від області, де ти знаходишся на обліку. Я так і залишалась у Кропивницькому, бо стояла там у черзі на житло. Але нарешті в Дії з’явилось пуш-повідомлення: «Ваша заява схвалена, чекайте на ваучер».
Пані Наталя зізнається, що ще більше здивувалася, коли, відкривши документ, побачила там, власне, ваучер.
«Я не знала, чи десь анонсувалось, як воно має бути, чи для всіх новина, як він мав виглядати та коли з’явитися, — каже пані Наталя. — А на цьому ваучері є напис: забронюйте кошти. Я одразу просто натиснула цю кнопку. І все. А через добу статус змінився. Спочатку було написано «ви подали на бронювання», потім «бронюємо кошти». Я була у батьків в селі, куди ми їх вивезли з Донецька. Відкриваю ваучер, а там повідомлення: «Зверніться до нотаріуса». І я просто не повірила. Ви не можете уявити, я так боролась за право отримати кошти по Постанові 280, а це так просто!»
Жінка зізнається, що сказати, що це була приємна новина — це нічого не сказати. Тому вони одразу почали діяти. Вона повернулася на службу, подала рапорт на відпустку, бо в них було тільки два місяці на пошук квартири.
«Треба було все встигнути. На цю суму, звичайно, можна купити квартиру, навіть двокімнатну, але не в Києві. Чесно кажучи, ціни підросли. Тож, ми вирішили докласти кошти і взяти там, де нам подобається — в районі Виставкового центру. Дуже зелений район. І ми купили однокімнатну квартиру на середньому поверсі на вторинному ринку нерухомості, — розповідає пані Наталя на одному диханні. — Квартира не вимагає дуже серйозних вкладень, можна переклеїти шпалери і жити. Я зробила усе дуже швидко, бо ми досі не можемо повірити, що матимемо нарешті власне житло».
Пані Наталя, тримаючи в руках ключі, емоційно каже, що у новій квартирі ще не ночували, але вже дещо трохи підфарбували та оновили. І навіть купили нові меблі.
«Стою на кухні і плачу. Дванадцять років поневірятися по орендованих квартирах, маючи в окупації своє житло, на яке ми з чоловіком важко заробляли вдвох. Нам ніхто не допомагав, брали кредити, було дуже-дуже боляче його втратити. Донька навіть не пам’ятає толком, як це — жити в власному житлі. Зараз їй 22 роки, і вона дивиться на нас з чоловіком з подивом: мовляв, яка різниця — чи орендувати, чи бути власниками. Але ж це таке відчуття — що ти живеш нарешті у своєму….»
Ми щиро радіємо за пані Наталю та її родину, а також за усіх, хто завдяки першому етапу цієї державної програми зміг отримати власну оселю. Як бачите, все можливо, якщо спробувати. Налаштовуйтеся на позитив, не піддавайтеся на хейт чи скепсис, який вирує у соцмережах. Дійте!
Також радимо звертатися на Гарячу лінію «Донбас СОС», 0800 309 110, якщо виникають будь-які юридичні проблеми, або ви потребуєте додаткової інформації з цього або іншого питання.