Дивом врятувавшись з окупації, пані Валентина (ім’я змінено) зателефонувала до нашої Гарячої лінії, щоб дізнатися, як допомогти виїхати її чоловіку, який не має усіх потрібних документів. Після консультації вона захотіла поділитися з читачами сайту «Донбас СОС» своєю історією, а також наголосила: люди в окупації дуже чекають на звільнення!
Село на півдні України захопили у перші місяці повномасштабного вторгнення. Спочатку, каже пані Валентина, зайшли буряти, а вже після — так звані «кадирівці». Другі лютували сильно, причому діставалося від них навіть російським військовим інших національностей. Про місцевих і казати нема чого: село майже «вмерло», усі сиділи по хатах, на вулицю виходили вкрай рідко, намагалися заховати автівки, сільськогосподарську техніку.
«Але навіть у таких умовах у нас створився такий таємний «гурток», ми називали один одного — «нашої віри», а якщо хтось сторонній питав, уточнювали — мовляв, православної, — розповідає пані Валентина. — Але віра була в Перемогу. І вона була у нас одна на всіх. Це було з кілька десятків родин, які не змогли виїхати одразу з різних причин. Коли почався наш контрнаступ і почали звільнювати херсонський напрямок, ми планували, як будемо зустрічати наших, хто що буде пекти, чим будемо пригощати».
Пані Валентина каже, що чоловіки готувалися допомагати військовим: тримали в сховище паливо та пляшки для коктейлів Молотова. Але для неї самої це ледь не вартувало життя. Під час перевірки телефона, що окупанти практикують дуже часто, у неї побачили телеграм-канали з українськими новинами і листування з сином, який на той момент вчився на вільній частині України.
«А потім вони прийшли обшукувати наш будинок. Тоді і знайшли в мене схему виготовлення коктейлю Молотова, яку я закачала з інтернету. Мене забрали до так званої міліції, возили в інше місто, отримала я, як-то кажуть, «по шиї», а коли нарешті відпустили, сказали: коли ми прийдемо за тобою наступного разу, будеш робити все, що ми накажемо», — зі сльозами розповідає пані Валентина.
Жінка потрапила до лікарні, а коли виписалася додому, її попередили: треба якнайшвидше виїздити. Завдяки волонтерам, які координують такі випадки екстреної евакуації, вона змогла втекти за добу до того, як до її хати прийшли. Чоловік залишився: на той момент вони не знайшли рішення, як виїхати разом, та й господарство — корови, птахи, городи…
«Ми з чоловіком домовилися, що він буде казати, якщо прийдуть за мною, щоб його не чіпали. Не буду цього озвучувати, бо це небезпечно. Бо там ВСЕ тепер небезпечно. Вішаєш випрані речі у дворі, дивись, щоб навіть випадково синє з жовтим не повісила! Бо це — розстрільна стаття, і я геть не шуткую! Якщо виходиш з хати, намагаєшся бути невидимим, не говорити голосно, постійно роздивлятися навколо, чи не йдуть «ці». Але ще дуже прикро, що з’явилися свої, які пишуть доноси. Все життя поруч жили, а тепер — таке. Їздять по селах, слухають, дивляться, а потім — «стучать». Жити в такому напруженні п’ятий рік — дуже важко».
Пані Валентині складно впоратися з емоціями, вона плаче, коли розповідає, як до її чоловіка приходили «вмовляти» взяти російський паспорт. Як він скреготав зубами, бо для нього це було неприйнятним. Якби не погодився — забрали б.
Ті, що «нашої віри», виживають виключно за рахунок городів та господарства: ніхто не пішов працювати на умовах окупантів попри те, що багатьох змусили взяти паспорт з триколором.
«Фермерське господарство, де раніше працювала більшість селян, не працює: власники виїхали, потім якимись шляхами евакуювали техніку. Тож, що посадили чи виростили — тим і живемо, — каже пані Валентина. — Але набагато гірше сім’ям, де є діти… Їх змусили ходити в зросійщену школу під загрозою відправлення в інтернат. Дітям важко, їх дуже шкода. Знаєте, яке покарання в тій «школі» — за будь-яку провину змушують цілувати російський прапор, який стоїть у вестибюлі…»
Пані Валентина з підтримкою волонтерів змогла виїхати через пункт пропуску «Мокрани — Доманове», який працює між Білоруссю та Україною. Щоб в’їхати в Україну їй було достатньо мати внутрішній український паспорт. Зараз вона живе у сина, після отримання закордонного паспорта, збирається поїхати у Німеччину, до сестри чоловіка, яка виїхала одразу, бо її чоловік-військовий наказав зробити це швидко, розуміючи, що може чекати родину в окупації.
«Я вже кілька тижнів на волі. Але досі тривожусь, коли маю виходити на вулицю. Беру з собою паспорт навіть в магазин, хоча син дивується — навіщо? Не розмовляю ні з ким телефоном, не кажу нічого у присутності сторонніх. Ця окупація наче в’їлася в мою душу, моє тіло, зробила мене людиною, яка боїться жити, — каже пані Валентина. — Тому я дуже сподіваюсь на те, що моє село, як і вся Україна, буде звільнена. Мрію з’єднатися з чоловіком, бо сильно переживаю за нього: з такою внутрішньою напругою та неприйняттям всього, що там відбувається, він довго не витримає».
Ми щиро вдячні пані Валентині за те, що поділилася своєю історією. І зичимо, щоб здійснилися усі її сподівання та мрії.
І, як завжди, радимо звертатися на Гарячу лінію «Донбас СОС», 0800 309 110, якщо виникають будь-які юридичні проблеми, або ви потребуєте додаткової інформації з питання виїзду, евакуації або іншого питання.