Волонтер з Часів Яра Євген Ткачов почав вивозити людей з небезпечних районів ще навесні 2014 року. Тоді, під час однієї з поїздок в бік Слов’янська, потрапив в полон до бойовиків і тільки дивом вийшло врятуватися. Зараз він знов займається евакуацією мирного населення, тільки географія його рятівних поїздок стала набагато ширша.
Дорогі «нічиї» старенькі
У темі благодійності Євген вже не перше десятиріччя. Його головним проєктом є хоспіс, в якому живе пів сотні самотніх літніх людей, зібраних волонтером з прифронтових селищ Донеччини та Луганщини. З початком повномасштабного вторгнення волонтеру прийшлося знову переформатовувати свою діяльність. Головний офіс благодійної організації Проліска, співробітником якого є зараз і Євген, почав з евакуації людей з найпроблемніших місць на Харківщині, а штаби на Луганщині були змушені вивозити хоча б власних працівників та їхні родини.
– Щастя, Станиця Луганська… Там було не до масового вивезення людей – так швидко йшов наступ. Насправді саме евакуація не є основною нашою функцією. Але потім частину бюджету організації дозволили використовувати на оплату транспорту, то ми вже шукали ліцензійних перевізників і організовувати постійні маршрути евакуації. Якщо звертається громада – місцева влада, волонтери, релігійні організації, то організовуємо перевезення. Наприклад, саме так виїхали старі й з нашого хоспісу у Часів Ярі, – розповідає Євген.
Читайте також:
Перед тим, як волонтери знайшли перевізника, щоб він забрав та відвіз кудись майже не ходячих жінок та чоловіків, Євгену та його однодумцям прийшлося пошукати приміщення. А це було дуже не просто: для нагляду за нерухомими людьми мали бути певні умови – електрика, вода, можливість для гігієнічних маніпуляцій та приготування їжі. В результаті 35 їхніх підопічних поїхали у приміщення школи, що вже не працює, у Хмельницьку область. А десять найважчих – у дитячий садочок села Рівненської області. На жаль, зараз волонтери знов шукають притулок для розміщення свого хоспісу – дитячий садок потрібно звільнити до 1 серпня, а оплачувати опалення школи у холодний період буде дуже дорого.
– Ми шукаємо великі приватні будинки, щоб купити та переселити наших стареньких. За тим самим принципом, як це кілька років ми робили у Часів Ярі: там їх будуть обслуговувати, годувати, надавати медичну допомогу. Це майже родинні умови…
Євген радіє, що всі «його» старі пережили евакуацію. Люди, більшість з яких не обслуговують себе самостійно, їхали в автобусі понад добу. Тоді на шляху ще не було пунктів, де можна було зупинятися на ніч. Та й волонтерів, які їх супроводжували, не вистачило б для того, щоб кожного перенести з автобуса, помити, переодягти. Тож, під час комендантської години хоспіс просто в автобусі.
– А потім з’ясувалося, що водій переплутав дорогу і до самого місця призначення він автобусом доїхати не зможе. То довелося хлопцям-волонтерам ще 10 кілометрів двома машинами чотири десятки людей перевозили «чартерними рейсами» від автобуса до школи. Але це просто Боже диво, що дуже виснажені морально і фізично працівники та підопічні доїхали без втрат. Ніхто не помер, навіть Швидку не довелося викликати!
Батьки та діти
Євген зізнається, що зараз доводиться непросто: через нестабільність ситуації він принципово не бере відповідальність за нових підопічних. Періодично вивозить з сіл Бахмутського району літніх та важко хворих людей, вони знаходяться у нас день-два у приміщеннях, з яких вивезли основну частину хоспісу. А потім їх вивозять інші волонтери – далі, в більш безпечні регіони.
– Так, у нас зараз є місця у тій же школі, запас підгузків та харчів, але ми змушені відмовляти різним фондам, котрі просять прийняти людей на постійній основі. А телефонують часто, бо звикли, що ми не просто переадресовуємо, а займаємося людьми від евакуації до забезпечення догляду. Але в нас є відповідальність за «своїх»… На жаль, більше у цій ситуації ми не потягнемо, – з сумом пояснює волонтер.
Головна проблема прилаштування цих літніх людей полягає у тому, що до офіційних комунальних закладів їх перенаправити неможливо. Бо номінально вони усі мають родичів. Діти закордоном, або давно покинули батьків, чи пиячать, сидять або воюють. А дехто в молодому віці так себе поводив, що зараз дорослі діти не хочуть мати з ними нічого спільного. На жаль, ці історії хоч і вражають, але вони часто схожі одна на одну. Виключення бувають, але дуже рідко. Наприклад, зараз тимчасовими поселенцями у Часів Ярі опікується волонтерка Катерина, яку колись вивезли військові з Попасної разом з паралізованою мамою, якій було під 90. Мати згодом померла, а Катерина залишилася у хоспісі, не просто безплатно живе, а й допомагає. Зараз на ній – турбота про тих, кого вивозять буквально з підвалів під обстрілами: їх треба нагодувати, помити, випрати речі, надати елементарну медичну допомогу.
– Але ці всі побутові складності ніщо у порівнянні з зусиллями, які доводиться прикладати, щоб вивезти людей з того пекла. По-перше, вмовити. Є ті, хто нічого не розуміє у поточній ситуації, і має позицію – де наше не пропадало. Звісно, частина людей – маргінальний прошарок. Вони жили напівзруйнованих хатах, а тепер все село порожнє: в одній хаті на дивані ночують, підуть в другу – подивляться на плазмовий телевізор, що не працює через відсутність електрики, одягнути дорогі джинси, вип’ють чиєсь вино у підвалі, посидять за кермом машини, яку хтось залишив. Ні, вони нічого не крадуть – бо куди його збувати? Просто для них життя заграло іншими барвами, – трохи жартуючи пояснює Євген.
Але, каже він, залишається дуже багато реально адекватних стареньких, що вирішили нікуди не їхати з землі, де вони народилися й жили. Серед них пенсіонери – вчителі, медики, держслужбовці. Євген показує листування у соціальних мережах з рідними 70-річного подружжя вчителя та лікарки, яким він кілька разів привозив гуманітарну допомогу. Їм було куди їхати, їх чекали та вмовляли. Але згодом родичі повідомили, що чоловіка вбило, а його дружина зникла безвісті.
Читайте також:
Часто діти телефонують навіть з інших країн, стверджуючи, що в певному населеному пункті потребують евакуації їхні батьки. Але коли виходить доїхати туди, інколи під обстрілами, з’ясовується, що старенькі нікуди й не збиралися. Євген каже, що розуміє: діти хочуть скористатися хоч малим шансом, сподіваючись, що волонтер зможе вмовити батьків поїхати. Але боляче усвідомлювати, що через таку неправду хтось вчасно не отримав допомогу. Інколи буває вже просто запізно.
– В мене вже було кілька таких випадків: кілька разів привожу продукти, а наступного разу вже нема кому, людей вбито. Не так давно забирав одну родину з селища, що на Сіверському Донці. А дві родини залишилися у погребі, бо, мовляв, у нас тут найкращий підвал в селі, в три накати, пів метра бетону. А наступного дня у той будинок прилетіло, підвал втримався… Але балками з будинку, який загорівся, закидало цей підвал, і люди там спеклися заживо. Поховали їх значно пізніше, бо ще довго у «надійному» підвалі була надвисока температура, – ділиться сумним прикладом зі своєї практики Євген.
Євген зізнається, що досі вражений трагедією у селі Білогорівка, де два місяці тому 22 людини загинули у підвалі школи під час авіанальоту. Згадує, що після візиту на місце трагедії запропонував рідним привезти туди хоча б священника, бо зрозуміло, що в зоні активних бойових дій ще довго ніхто не зможе по-людські поховати тіла. Але каже, що родичі відмовилися, бо досі не вірять, що їхні близькі загинули…
Складна дилема
– Коли не виходить вмовити, звісно, я злюся, – різко каже Євген. – Хочеться змушувати людей не залишатися на вірну смерть. Особливо це стосується родин з дітьми. На щастя, їх не дуже багато у тих населених пунктах, куди я періодично вожу гуманітарну допомогу та де вмовляю евакуюватися. Хтось не їде, боїться, що батька заберуть служити в армію. Так, інколи я граю у «поганого поліціянта» — спілкуюся, можна сказати, на межі. Налякаю, а на завтра приїдуть волонтери-баптисти з хлібом, то люди з ними і їдуть звідти.
Євген розповідає про одну таку «лякалку», яка, каже, вже двічі спрацювала. Правда, двічі й не вийшло вмовити, але навіть 50% у цій справі — нормальний результат.
– Чоловік та дружина, вже й 80, але «бодрячки», які до останнього працюють на городі під обстрілами. Троє дітей з різних країн божеволіють, намагаючись, вмовити їх виїхати. А вони – ні, тут і помремо. Вирішив застосувати прийом з «чорним» гумором, який багато кому здасться жорстоким. Видаю продукти, кажу – розпишіться за чорні мішки для перевезення тіл. Мовляв, це така нова вимога спонсорів допомоги – кожен мешканець вашого селища має спати виключно в цих мішках. Щоб рятувальникам не приходилося потім збирати рештки по всьому будинку. Підписали, бачу, руки тремтять. А на ранок з іншими волонтерами виїхали. Цілі, чого не скажеш про їхнє подвір’я.
Євген зізнається, що йому складно сказати, чи треба переконувати людей евакуюватися, коли ситуація стає надкритично. Можливо, треба дати право кожному діяти так, як вважає за потрібним. Але він, принаймні для себе, вирішив намагатися. Навіть попри те, що усвідомлює: якась частина цих людей при нагоді «здасть» його бойовикам, не зважаючи на ту допомогу, яку він надавав у найважчі часи. А що таке потрапити у полон, він знає не з чужих вуст: у 2014 році його разом з колегами захопили бойовики у Слов’янську, саме тоді, коли вони приїхали забрати звідти мирних людей.
Читайте також:
– Чи буду я ризикувати цього разу? Авжеж. Це вже відбувається: під час «крайнього» рейсу до одного з сіл, коли їхав, не бачив вже наших військових. Але вже поїхав, то довезу. Навіщо? Я відчуваю це як поклик. Художник не може не малювати, поет – не римувати, а я – не вивозити людей з пекла. Раз Бог дав мені цей дар, то як я можу його не використовувати? – зовсім без пафосу каже Євген.
Так, волонтер розглядає ситуацію, що прийдеться і йому виїжджати. Але він каже, що планує залишатися поблизу фронту, щоб продовжувати вивозити людей, звідки буде можливість. І, до речі, не тільки людей: нещодавно Євген вивіз з прифронтової Сріблянки до безпечного місця… експозицію шкільного музею, яка присвячена відомому земляку Микиті Шаповалу.
– Потреба не скільки у моїй невеличкій машині, куди у разі необхідности ми вміщуємо людей, як в автобус. Беззаперечно, треба координувати допомогу, впорядковувати логістики. Бо я ж місцевий, я тут постійно. «Зальотні» волонтери інколи везуть все до одного, «розкрученого» місця, про яке повідомило ЗМІ. А ми місцеві, завжди знаємо про закапелки, де ніхто вже нічого не возить, – каже Євген.