Розповідь від першої особи про переселенське життя, в якому є місце турботі про себе та дітей, новому досвіду співпраці та щирій допомозі іншим. Історія Марини Ніколайчук, яка разом з двома дітьми була змушена рятуватися від війни у Львівській області, спеціально для Донбас SOS.
До війни я виявилася неготовою
24 лютого чіткий горизонт майбутнього розпався на гострі скалки. Мозок постійно прораховував десятки ситуацій і намагався підготувати мене до усіх варіантів розвитку подій, це виснажувало.
Ми були в Києві. Я дуже сильно боялась, що бомба прилетить в наш багатоквартирний будинок і нас завалить. Що станеться обстріл, а ми на вулиці. Що Київ захоплять і будуть вуличні бої, і ми не зможемо виїхати. А ще сильно боялася, що втрачу контроль над емоціями та не зможу транслювати впевненість дітям. Мені було сім, коли ми евакуювалися з Прип’яті. Серед інших – загалом досить спокійних спогадів – яскраво пам’ятаю, як в автобусі розплакалась мама, доводячи приспаним, заспокоєним владою пасажирам, що «Да неужели вы не понимаете – никогда мы уже сюда не вернемся!» От так не втриматися перед дітьми я й боялася.
А потім я раптом зрозуміла, що це геноцид. Що ось саме це – геноцид і що він відбувається просто зараз зі мною і моєю сім’єю. Що ці ракети, які збиває Привид Києва, вони цілять саме в мене.
Це найстрашніший момент в моєму житті.
Несподіваним виявився мій персональний процес дорослішання на тлі дорослішання нації. Все, що заважало бути щасливою, увесь хворобливий перфекціонізм і комплекси меншовартості, неповноцінності й самозванця пішли за “руським воєнним корабльом”
Тато почав переконувати їхати. «Рятуй дітей», — казав він. – «Якщо Київ відключать від води, світла, газу, як ти будеш жити із дітьми?..» Я ж відчувала шалений спротив як людина, котру женуть з місця, яке належить їй. Утім, досвіду описаного татом, мені зовсім не хотілося. А тут ще й друзі з різних куточків Києва почали збиратися «на вихід»…
Так 8 березня ми з 13-річним сином і 3,5-річною донькою сіли в «Інтерсіті» на столичному залізничному вокзалі, а ввечері того ж дня зійшли у Львові.
Найважчим в усьому цьому було сконцентруватися і сказати собі: все, починається нове життя, яким воно буде – залежить від тебе і лише від тебе.
Мій персональний процес дорослішання на тлі дорослішання нації
Взаємопідтримка у столиці радувала, але не дивувала: я вже і бачила це, і долучалася на Майдані. А от коли в тому ж таки «Інтерсіті» на зупинці в Хмельницькому у наш переповнений вагон передали пляшки води, яблука з цукерками та вареники й одноразові виделки до них, я ледь сльозу не пустила.
У Львові у свою розкішну квартиру нас пустила переночувати дівчина, із якою ми до того бачилися лише два рази в Зумі. У Ходорові безплатне житло нам надав місцевий стоматолог, який взагалі як 3 роки живе із родиною в Америці. Донька на третій день вже ходила в дитсадок, за харчування ми не платили. Ходорівчани – чудові, доброзичливі, небайдужі. Facebook-стрічка постійно розповідала про дива, які творили волонтери… Звичайнісінькі цивільні, ні разу не кшатрії, ставали у стрій… Тож далі мене скоріше дивували люди, які НЕ допомагали та НЕ були проактивні.
Читайте також:
Несподіваним виявився мій персональний процес дорослішання на тлі дорослішання нації. Все, що заважало бути щасливою, увесь хворобливий перфекціонізм і комплекси меншовартості, неповноцінності й самозванця пішли за “руським воєнним корабльом”. Я раптом усвідомила свої сильні сторони та простила себе за слабкості.
Іще на початку Майдану я помітила одну важливу річ: розправлені плечі та посмішки на обличчях людей. Йдеш вулицею – а тут кругом античні красені й красуні якісь, сповнені гідності й гордості, і сяйво на кожному обличчі. Зараз це відбувається знову. Спостерігати, як сходить українське сонце – і втіха, і честь, і надія. Ми є. Ми відбуваємося просто тут і зараз.
“Прихисток Ходорів” став точкою збору
В перші дні по прибуттю в містечко Ходорів, яке можна назвати географічним центром Галичини, я зареєструвалась як ВПО, відвідала міськраду, бібліотеку, палац культури, школу мистецтв – хотіла зрозуміти, як живе містечко і де я можу бути корисною.
Врешті решт вирішила створити телеграм-канал як медіа для ВПО. Побачила, що новенькі не знають, де знайти житло, де взяти гуманітарну допомогу, чим тут взагалі зайнятися і куди себе подіти. «Можливості, одяг, продукти, гуманітарка, житло, змістовне дозвілля для дітей і дорослих, психологічна підтримка, волонтерство, допомога один одному і громаді», — написала я в шапці каналу «Прихисток Ходорів», який створила 23 березня. І почала потроху збирати усю цю інфу.
Читайте також:
Зараз «Прихисток Ходорів» сприймається як іще один канал поширення інформації, знаю, що його читають і місцеві. Надала права адміністрування представницям місцевої влади, волонтеркам, активним переселенкам. Аби події та новини розповсюджували усі, хто їх отримує та створює. Звісно, я шукала такий вид активності, де б був залучений мій професійний і життєвий досвід та допоміг протриматися мені самій. Як там кажуть: в умовах невизначеності знайдіть щось, що ви можете контролювати. От я і знайшла.
«Прихисток Ходорів» не став платформою для спілкування – я не ставила таку мету. А от «точкою збору» став. Мені скоріше хотілося заварити «живильний бульйон», яким могли б «зігріватися» постраждалі від війни. І ходорівчани, і гості Ходорова. Спілкування… далеко не всі готові спілкуватися, і до цього дня також. Комусь потрібен час, щоб «побути в коконі». А от коли він надумає з нього вийти – тут вже є ми, зі своїми спілкуваннями, кавуванням, майстер-класами.
Мені потрібно займати власних дітей, і бажано ще створити користь для громади, яка так щиро нас прийняла
До дітей взагалі не завадило б більше уваги, ніж звикли приділяти їм вічно заклопотані батьки, котрі ще й сформовані у пострадянському просторі, де дітей комусь «делегували» — то садочкам і школам, потім в кращому випадку гурткам і секціям, щоб не сказати вулиці, то старшим родичам. Зараз увага до дітей має бути іще більша, тому що, як би пафосно не звучало, але це правда – діти наше майбутнє.
Важливо, щоб наші діти цікавилися українською мовою з літературою і народознавством. Аби змалечку знали, хто ми. ХТО ми. Щоб всотати цю пам’ять нашого народу і нашої землі, яке і є нашою опорою. Стосовно активностей для дітей, тут все просто: мені потрібно займати власних – а іще б бажано і створити користь для громади, яка так щиро нас прийняла. З Нікою Любчич, ілюстраторкою із Києва, також мамою, ми почали робити двогодинні події: спочатку вона із дітьми 4-6 років малює чи ліпить, а потім ми разом із бібліотекарками читаємо, граємо та пригощаємо – волонтери привезли какао, молоко, печиво, соки, панетоне і шоколадні яйця на Пасху.
«Створювати простір, сповнений натхнення, творчості, самореалізації, спілкування і спокою для себе і своїх дітей — це конструктивно. Це те, що ми можемо робити за будь-яких умов», — так запросила я на нашу першу зустріч, а сталося вона 30 березня. З того часу щочетверга ми їх і проводимо. «Устаканився» формат: малятам не так вже й потрібні настільні ігри, а от конструктори тільки подавай. Для читанок потрібна більш камерна компанія – а в нас збирається понад 20 дітей – тож читали ми лише тричі і в планах зробити читанки як окрему подію, аби ніщо не відволікало.
Читайте також:
Виходить так, що ми тут не виживаємо і не переживаємо, а повноцінно живемо
Впевнена, тримається жінка – утримаються і діти з чоловіками. Тому що в нашому суспільстві жінкам дозволена емоційність. Тому що їм дозволено «божественне нічогонероблення»: наче просто зібралися, погомоніли, почаювали – а по суті, й відпочили душею, і психологічно розвантажилися. А зараз це важливо надзвичайно. Тому було б класно, якби ті, кому підходить такий спосіб повернення, його б отримати.
А зараз варто говорити ще й про певний культурний обмін. Я, сильно русифікована, попала в край, де щиро, а не для галочки відзначають народні та релігійні свята, кожна друга пречудово вишиває, або плете прикраси з бісеру, або співає, а кожна перша має свій персональний рецепт пляцка і паски!
Тут є ГО «Союз Українок», і в один із днів у післяпасхальний тиждень нас, переселенок, запросили на зустріч. Приїхали союзянки й зі Львова. Усі – причепурені, у вишиванках, намистах. Стіл прикрашений вишитими рушниками, на столі – пасочки, пригощення, а ось несуть каву. Назвали зустріч «Кава з присмаком полину»: розмовляли про війну нинішню – і згадували, як «совєти» пройшлися по цім землям після війни попередньої. Це було занурення в живу історію, в мене мурашки бігли по шкірі, багато жінок плакали, сльози ледь стримувала і я… Ми, гості Ходорова, розповідали, як евакуювалися і що ми про усе це думаємо…
Зустріч почалась із молитви, а закінчилась хороводом і співом гаївок. І це після сліз, переживань, і взагалі під час війни! От в цьому і є сила жінок: «Ні, я буду крізь сльози сміятись, жити буду, геть сльози сумні».
Назву нашого Жіночого клубу «Берегиня», яким керує Інна Чернига, ароматерапветка і підприємиця з Чугуїва, Харківщина, придумала секретарка міської ради Марія Дмитріївна. Почалося із того, що Інна в березні знайшла мене і запитала, чим може бути корисна. Потеревенивши ми й задумали організувати жіночі посиденьки, проводити які ми «напросилися» у міську бібліотеку, де нам щиро зраділа керівниця пані Марта. Займалися різним: від аромотерапії, метафоричних карт, парфумів до майстер-класів з портретного фотографування. Одна з переселенок, одеситка Світлана, фотографиня, творить проєкт – знімає переселенок у національному строї. Із цього буде чи альбом, чи календар – і, звісно, пам’ять у вигляді знімків! Бариста Ірина частувала кавою з ефірними оліями, екс-комерційна директорка Олена навчала нейрографіці і фрі-райтингу. Словом, сформувалася цікава спільнота людей, які спілкуються, діляться, підтримують одне одного – і виходить так, що ми тут не виживаємо і не переживаємо, а повноцінно живемо.
Часто думаю: чому на наших очах відбуваються от такі історичні події? А через невивчену історію. Тому ми провели велику прогулянкову екскурсію – було близько 35 людей, по місту їх водив мешканець Ходорова, знавець історії Ростислав Гапонюк. На завершення екскурсії завів публіку до себе додому, а там – наконечники викопаних в цих місцях скіфських стріл, черепки глиняного посуду та інші багатства!
А ще я планую квест для підлітків: дітям було б важливо дізнатись більше про Ходорів, про Галичину, про Україну загалом – і дітям з інших регіонів, і місцевим. Іще хотілося б зробити якийсь івент, можливо, теж прогулянкову екскурсію із дискусією, який пов’язав би війну нинішню із Майданами, з радянським періодом, із УПА і так далі. Історія – це тяглість і зв’язки, а не набір дат, обмірковую, як це подати – жахів зараз достатньо, тож треба подумати, як подати такий матеріал і дорослим, і підліткам.