Голова військово-цивільної адміністрації найбільш окупованої області Сергій Гайдай у відвертому інтерв’ю для Донбас SOS — про перші місяці повномасштабного вторгнення, досвід масової евакуації населення, покарання колабораціоністів та плани щодо відновлення регіону після перемоги.
Намалював максимальні повноваження
— Пане Сергію, повномасштабне вторгнення стало великим викликом для всієї країни. На яких напрямках діяльності ви були зосереджені в перші місяці війни?
— Не можу розставити пріоритети і не буду казати – перше, друге, третє, скоріше — один, два три. Все відбувалося паралельно. Ми мали вивести та налагодити роботу обласної адміністрації — це було в таємному пакеті, який ми відкрили вранці 24 лютого. Одразу запустили процес евакуації людей та підвезення гуманітарної допомоги. Саме так це працювало: туди набори продуктів, звідти — людей. Пам’ятаю постійний пошук пального, транспорту, запасних коліс. Особливо коліс… Бо будь-який обстріл — це вся дорога в уламках. Прибирати їх неможливо, бо обов’язково будуть гатити, загинуть люди. Обов’язково — співпраця з захисниками. Чому роблю таке узагальнення — “захисники”, бо тоді поруч знаходилися абсолютно різні підрозділи — ЗСУ, прикордонники, Нацгвардія, поліція. Їм було треба все: від автівок та приладів нічного бачення до їжі, особливо, на початку. За цей час ми передали понад десять броньованих авто, сотні джипів, мікроавтобусів, тепловізори, фільтра для води, бочки для води. Допомагало багато людей, за що їм велика вдячність — релігійні організації, банки, колективи з різних областей країни.
Ми розуміли, що тоді було завдання відстояти Київ: якби столиця пала, ми б мали велику деморалізацію війська та населення. Тому, звісно, Луганщина у перші дні не забезпечувалася всім, що було необхідно для армії. За два дні 70% області опинилися в окупації. Вважаю, у військовому плані це був правильний крок. Бо якби довелося тримати фронт по кордону та лінії розмежуванню вже з окупованою територією, стільки місяців Луганщина б не могла стримувати війська окупантів. А так 4,5 місяці тут нищили та виснажували “другу армію світу”.
Так, я тоді сам собі намалював максимальні повноваження. Навіть ті, які точно не були моїми — знайти, де відремонтувати “Стугни” чи пригнати автівки, шукати прилади. І нам було треба евакуйовувати багато людей. Офіційно ВЦА разом з поліцією вивезли 50 тисяч людей. Це була, фактично, перша спроба масової евакуації.
— Чи вважаєте її вдалою? Що було найважче?
— Оті два боки однієї медалі. Якщо не завозити гуманітарні набори, то, у теорії, люди швидше поїдуть звідти. Але, з іншого боку, якщо вони все одно не їдуть, ми не можемо дозволити їм просто помирати з голоду. Багато волонтерів скаржаться на відмову людей їхати й теж переймаються цією дилемою. Якби ми не наповнювали регіон гуманітаркой, потім хтось би розповідав окупантам, що Україна їх кинула…
Було важко. Люди сидять де завгодно, у різних приміщеннях, щілинах, будинках, підвалах. Це ж не в одному бомбосховищі всі зібралися та чекають. Буває, їздиш, шукаєш під обстрілами, а тобі: чого так довго, даєте не те, їдьте звідси, бо через вас наші хлопчики можуть нас обстріляти.
Для мене чудова ситуація — коли вивезли б усіх. Але ми змогли далеко не всіх. Тому ні, не чудова. Але, дивіться, в Сєвєродонецьку до лютого минулого року проживало 120 тисяч, на час окупації залишилося всього 8 тисяч. Лисичанськ — було понад 80 тисяч жителів, 15 тисяч залишилися. Як на мене, це непоганий результат. В цілому, з регіону виїхало понад 320 тисяч. У нас була чудова співпраця з поліцією. Кожна поїздка — це лотерея: 50 на 50, повернешся чи ні. Але з тих 50 тисяч людей не загинула жодна. Вважаю, це везіння, бо ми не те щоб профі — у цьому випадку, ніколи не знаєш, коли та куди прилетить. Ми якось евакуювали людей на дев’яти автобусах, а поверталися назад — порожні машини потрапили під обстріл. Я був у тому автобусі — він повністю зрешечений. Ще кілька годин тому було б 32 загиблих, бо не було жодного сидіння без дірок. І диво — там, де водії, все ціле…
Автобуси — це постійний головний біль. Приходимо зранку на евакуацію, а там приліт, автобусів вже немає. Доводилося домовлялися з колегами з усіх областей: хтось відправляв гарні автобуси, хтось такі, що не почавши роботу, вмирали. Багато тоді ремонтували техніки. Шукали також машини медикам. З Сєвєродонецька медики виїхали тільки тоді, коли з трьох мостів на виїзд залишився напівзруйнований, але проїзний — один.
Так, я планую шукати відповідь на питання про узаконення примусової евакуації цивільних у разі активних бойових дій в населеному пункті. Бо це не тільки жертви, а й величезна проблема для військових. І коли це вже не міста, а фортеці, вони заважають. На жаль, вороги депортують людей без усіляких законів, як тільки окуповують наші населені пункти. А нам потрібний закон, щоб не робити це самовільно, і щоб ті, хто це будуть робити, не отримували б потім тюремні строки. Бо це війна. І все може бути. Людина перенервувала, серце не витримало під час евакуації — хто має відповідати, якщо нема закону? Тому вважаю, що це дуже складне питання, яке має вирішити на законодавчому рівні, а не просто кричати та вимагати вивезти всіх за будь-яку ціну.
У перші дні ми вивезли наші інтернати. На жаль, крім тих, де швидко зайшли окупанти і ми не мали інформації про можливий відхід наших військ. Постійний зв’язок з військовими був встановлений вже потім.
Дратують колаборанти
— Що для вас було найскладніше, коли населені пункти Луганщини були окуповані — один за одним?
— Дивитися, як руйнують моє рідне місто Сєвєродонецьк, де з кожним днем я не дораховувався важливої будівлі, нещодавно відремонтованого закладу, пам’ятних місць. Сумна історія селища Білогорівка, яке хоч і не окуповане, вже просто не існує, як населений пункт. Ми намагалися до останнього звідти вивезти людей. Було, наче зголосилися 300 людей виїхати, ми зібрали величезну колону, перший заступник поїхав туди з ними під обстрілами. А зголосилися на евакуацію тоді десь 20 людей. З тих, хто так і не виїхав, 60 людей залишилися під завалами школи, по якій був прямий авіаудар. Жодних шансів для порятунку там не було, але декілька разів ДСН-ики туди намагалися доїхати, щоб розібрати завали.
— Що вас вражає в ситуації окупації?
— Дратують місцеві колаборанти, які зголошуються на співпрацю.
— Тема колабораціонізму для повністю окупованої Луганщини особливо гостра. Як багато держслужбовців та правоохоронців стали співпрацювати? Чи відчували ви подібні настрої щодо тих, з ким були знайомі особисто?
— Знаєте, не багато. Попри пропагандистський наратив про проросійськість нашого регіону, у більшості громад Луганщини, які були залишені нашими військами без боїв, люди виходили на мирні мітинги з українськими гаслами та прапорами. Я про це постійно говорю на всіх ефірах. Виходили довго, поки по них не почали стріляти та були вже поранені.
Що стосується голів адміністрації… Один голова ВЦА після того, як його відвезли до Луганська, став співпрацювати. Ймовірно, його там катували чи шантажували. Але я не розумію, чому він там залишився, бо у нього була можливість виїхати, як у всіх інших. В окупації зараз кілька: оцей голова ВЦА, потім — керівник Мілового, мер Рубіжного, який не тільки співпрацює, а здає патріотично налаштованих жителів, і Білокуракинський голова. Це невеликий відсоток. Про їхні наміри я не знав. Якби знав, то змінив би. Але вони не проявляли себе як відверті шанувальники росії: у вишиванках ходили, пісні співали. Наприклад, голова Сватівської районної ради була завжди патріотична на усіх заходах, але перша отримала паспорт так званої “ЛНР”. Голова лікарні Рубіжного, байкер, брав участь в мотопробігах з українськими прапорами, а зараз повністю перефарбувався. Хтось вміло ховався, а хтось — звичайний пристосуванець. Скажу так, 90% пристосуванці, а оті 10% — свідомі вороги, які приховували.
— Нам часто телефонують з окупації й запитують, чи будуть вони покарані за роботу в магазинах чи школах? Думаю, вас теж про таке запитують. Що ви відповідаєте?
— Не бачу проблеми з жінкою, яка працює, наприклад, прибиральницею у школі. Чи чоловіком, який влаштувався водієм автобуса, тощо. А щодо директорки школи чи керівника комунального підприємства — бачу проблему. Але все це має бути індивідуально, за законом, з урахуванням багатьох факторів. Своїми передчасними заявами я не хочу образити тих, хто кинув все і виїхав, щоб не співпрацювати. Люди чекають на суспільний осуд для колаборантів. І я буду робити все, щоб не допустити помилок 2014 року, коли насправді винні не були покарані. Але наголошую — все має бути за законом, чітко та зрозуміло кожному, без “полювання на відьом”. Думаю, резонні певні обмеження для тих, хто займав керівні посади у бюджетній сфері чи, наприклад, брав участь у підготовці так званого референдуму.
З дипломами, які отримали на окупованих територій, та сама ситуація — ми ж знаємо, що таке навчання “по-руські”. Тож, треба обов’язкова всебічна атестація фаховості та інших складових, якщо ці люди хочуть працювати в Україні.
Але стосовно кадрового дефіциту, який може бути на деокупованих територіях, в мене інша позиція. Вважаю правильним створити умови для асиміляції тих, хто залишався в окупації, і людей з інших регіонів. Мотивування подвійними заробітними платами, безкоштовним житлом медиків, вчителів, інших потрібних спеціалістів — з усієї України! Щоб приїздили з родинами, місцеві діти у школі вчилися за одними партами з дітьми поліцейських чи військових, які охороняють порядок у населеному пункті. За дітей будемо боротися. Чи вийде з дорослими — подивимося. Я бачив 20-річних полонених з Луганська. У 2014 році вони були школярами, а зараз їм повністю промили мізки… Це протидія тієї асиміляції, яку роблять росіяни: вони одразу на окупованій території завезли родини військових, те саме вони роблять, наприклад, у Казахстані, створюючи умови для подальших конфліктів.
— З чого ви почнете роботу, коли звільнені будуть не маленькі селища, від яких вже нічого не залишилося, а великі міста? Які плани на Лисичанськ, Попасну, Сєвєродонецьк?
— Думаю, усе залежатиме від того, на яких умовах росія підпише капітуляцію. Луганщина знаходиться поруч з росією. Маленьке логістичне плече дозволяло бути конкурентоспроможнім. Зараз ми ніяк не пов’язані з нею, але через всю Україну або до Європи везти будь-яку продукцію — і вона буде дорогезна. Можливо, замість імперської росії там буде інші держави, або новий режим, який, щоб зберегти свої ставки, будуть підписувати те, що нам треба. Репарації, потужні санкції, які не зніматимуть, поки вони не компенсують всі наші збитки.
За дітей — поборемося
— Не можу не спитати… Напередодні вторгнення ви говорили про створення умов на КПВВ, щоб люди з окупації бачили, що у нас краще та людяніше. Очевидно, що для військової сили агресивної армії це не стало ніякою перешкодою. Чи залишаєтеся ви такої думки, що у цій війні потрібно все одно, апелювати до тих, хто залишається в окупації, а не тільки давати відсіч ворогу?
— Обов’язково це потрібно буде робити потім, після деокупації. І тоді, вважаю, треба було так робити. Бо у нас не було іншої можливості показати людям, які там живуть, що у нас є сучасні послуги, нові дороги, перспективи. Щоб вони вірили у звільнення, щоб прагнули цього. Бо ми, на жаль, не мали можливості забезпечувати людям в окупації доступ до об’єктивної інформації. Дуже важко було “вибивати” апаратуру, яка б мала заблокувати хоча б на вільних територіях радіо та ТБ з росії. Не кажу вже про те, щоб транслювати на той бік наше або хоча б не кодувати його для мешканців прифронту! Росіяни безплатно надавали “тарілки”, всі дивляться маячню, від якої мозок плавиться, а ми блокуємо людям українське телебачення? Тому ми навіть профінансували з обласного бюджету частку будування телевізійної вежі, після чого наш ТБ сигнал пішов на 50 км, а радіохвилі- до РФ. Зараз її вже зруйнували, правда. А поки не було можливості транслювати, ми показували людям, які періодично перетинають КПВВ, що у нас є Сервісний центр, тут сучасно, швидко, зручно — за кілька хвилин 186 послуг в одному місті! Напротивагу “радянським сервісам”, які повернулися зараз на територію, яку окупували — зошити з чергами, папірці, котрі треба підписати на кількох поверхах у різних кабінетах.
Вони хочуть потриматися не за Гайдая, а за надію
— Ви — доволі публічний державний діяч. Один з тих, хто постійно присутній в інформаційному просторі. Це — також ваше особливе завдання?
— Моя популярність вимушена. Завтра сказали б: повертаємо собі окуповану область, і про вас усі забудуть! Та я б залюбки! Але на жаль, окрім мене ніхто по ТБ не говорить про Луганщину. На Донеччині є потужні депутати, є Ахметов. А на Луганщині — майже нікого. Приберіть з медійного простору мене — про Луганщину ніхто не буде говорити багато та детально. Так, вона була окупована майже одразу, фактично уся. Але 320 тисяч людей слухають мене, чекають на згадки, дивляться з надією. Чи це не причина, щоб говорити і говорити?
— Як прийшла ідея створювати розгалужену систему гуманітарних штабів? Як це вдається підтримувати — звідки кошти, гуманітарка?
— Спочатку ми проаналізували, скільки наших людей зареєструвалися як ВПО. Зрозуміло, що неможливо організувати центри допомоги у кожному селі. Тому ми відкрили хаби у кожному обласному центрі. У кожній області є люди з різних наших громад, тому кожен хаб, незалежно від того, якою громадою він відкритий, має обслуговувати мешканців всієї Луганщини. Ми постійно шукаємо донорів, транспорт, гуманітарку, співпрацюємо з усіма можливими міжнародними організаціями, з адміністраціями областей та громад, що приймають наших людей. Хаби наповнюються з різних джерел — жодної копійки для цього ми не витрачаємо з бюджету області. Він збережений, щоб використовувати кошти для відновлення регіону — понад мільярд 700 тисяч гривень. Звісно, окрім виплат бюджетним організаціям, які продовжують роботу в евакуації.
— Але є ті, хто незадоволений кількістю чи якістю допомоги?
— О, все по-різному. Ми навіть чатбот зареєстрували, за допомогою якого будь-хто може залишити контакти, щоб ми могли відреагувати на потреби. Але інколи, як у тому анекдоті: ти хоч квитка лотерейного купи! Бо якщо ви ніяк про себе не заявили, не зателефонували, не заповнили анкету, не прийшли до хабу — як ми можемо знати, що ви чекаєте на допомогу?
Ну, звісно, ще претензії — чому комусь одне наповнення гуманітарних наборів, іншим — інше. Вже втомилися пояснювати, що вся допомога надходить від різних організацій, спонсорів, меценатів. Колись — таке, потім — інше. Комусь краще, комусь трохи бюджетніше. Ми намагаємося пояснювати, що ніхто не зобов’язаний давати гуманітарку, бо це є благодійна допомога, тому і ставитися до цього потрібно не як до обов’язкових виплат, наприклад.
Передбачаючи можливі конфлікти, ми дуже ретельно збирали новорічні подарунки, які відправили усім дітям до 12 років з Луганщини, батьки яких зареєструвалися у хабах. Частково допомагали у наповненні англійці, але подарунки надійшли дуже різні! Відкриваєш коробку, а там крута машинка чи лялька, а в іншому — маленький м’ячик. Ви уявляєте, який ґвалт був би, якби ми просто відправляли такі коробки? Тому ми формували подарунки, збирали пакунки, щоб це було хоч приблизно рівномірно. Але й цього не вистачило на всіх. Тому ми домовлялися з іншими благодійниками, формували солодкі набори, щоб відправити всім дітям. Думаю ви розумієте, що все одно знайшлися ті, кому щось не сподобалося.
— І наприкінці розмови, пане Сергію, відкрийте таємницю — ви все ж плануєте змінити місце роботи, про що нещодавно повідомила низка ЗМІ?
— Чесно — де мене побачить президент під час війни, там і буду. Так, розмова про відправлення послом до Казахстану була. Ця країна нам зараз дуже важлива. Якщо я там буду корисніший, чому б ні. Це не означає, що я кидаю чи зраджую Луганщину. Це означає, що я розумію: щоб відвоювати Луганщину, треба робити різні кроки у різних напрямках. У нас війна не на Луганщині, а в Україні. І все, що корисно для перемоги України в цілому, корисно для Луганщини. І якщо для перемоги треба спочатку відвоювати Херсонщину чи Крим, так має бути. Для пояснення цього принципу землякам зокрема мене так багато в ТБ. На зустрічах люди часто підходять, фотографуються. Але я ж розумію, що вони хочуть потриматися не за Гайдая, а за надію.