Біля однієї з київських шкіл о дев’ятій людно — попри канікули до уквітчаного двору поспішають діти з батьками. Останні дуже швидко виходять, але кілька разів обов’язково обертаються перед тим, які піти. А в перші дні, каже охоронець, просто чергували біля паркану. Це зрозуміло — коли твоя дитина вперше відвідує дитячий табір, складно опанувати тривожність та сумніви. І неважливо, скільки їй років — шість чи вісімнадцять. І складно уявити, що «Космотабір» для багатьох дітей та підлітків з інвалідністю став першим у житті досвідом не тільки хоча б кількагодинного існування без присутності батьків, а й справжнього живого спілкування з однолітками.
Щоб відчути атмосферу космічних пригод та передати її читачам, представниця «Донбас СОС» приєдналася до групи волонтерів, які можуть працювати в «Космотаборі» — від всієї зміни до кількох годин, вільних від роботи.
Орбіта зіткнення
Школа оживає з самого ранку. Майже 90 учасників і кілька десятків кураторів та волонтерів зібрав цьогорічний денний дитячий табір. Цей неймовірний «Космотабір» придумали та з 2016 року проводять активісти громадської організації «Бачити серцем», яку очолює Олеся Яскевич — мама прекрасного хлопчика Матвія та володарка Ордену Княгині Ольги ІІІ ступеня, який їй вручили зокрема й за впровадження цієї ініціативи.
Для участі в таборі запрошують дітей та підлітків з інвалідністю, а також дітей без інвалідності, що зростають в опікунських сім’ях, тих, хто був змушений виїхати з рідної домівки через війну або втратив когось з батьків. Координаторка волонтерів Ольга Кутова зізнається — онлайн-анкет для участі в таборі закривається менше, ніж за годину після того, як її виставляють на сайті організатори. Бо, на жаль, можливостей для відпочинку, розвитку та спілкування для дітей, що мають складні порушення розвитку, в Україні майже не існує. А ще такий попит, на мій погляд, каже про ступінь довіри батьків до організаторів «Космотабору» — у відгуках в соцмережах, можна прочитати про їхні почуття, коли почувши сотню разів, що дитина не може перебувати в жодному дитячому колективі, несподівано дізнатися, що може — і не просто перебувати, а й співати, малювати, організовувати та брати участь у вечірках, вивчати англійську чи навіть робити звичайну ранішню руханку.
І те, що вдалося побачити та відчути за кілька годин волонтерства, змінює тебе зсередини. Спочатку здається, що ти потрапив на іншу планету, орбіта якої несподівано збіглася з твоєю. Бо на тій, звичній, не часто задумуєшся, як живуть родини, де дітки розвиваються по-іншому. Тим більш зараз, на війні… Як батьки носять дитину до сховища на кріслі колісному, без якого ніяк? Як заспокоюють під час вибухів, коли в аутистичному спектрі це не просто вибухи, а злам життєвого простору? Як намагаються пристосуватися, коли через вимушений переїзд втрачають все — зручне та облаштоване для потреб дитини?
«Ось ми й намагаємося всією своєю діяльністю зблизити ці планети, — каже пані Оля Кутова, коли я ділюся з нею своїми враженнями. — У «Космотаборі» разом проживають кращі дні літа діти з дуже складними комплексними порушеннями і діти, в яких немає інвалідності. І місцеві, і переселенці. Ті, в кого є родина, і ті, хто когось втратив. Різні досвіди, а дитинство має бути спільним — щасливим! Ми, якщо чесно, не хочемо додатково травмувати батьків, розпитуючи про «страшні» історії, щоб взяти дитину до табору — діти є діти. Але знаю, що зараз серед вихованців точно є дитина з Бахмута та з Херсонської області».
Гідність важлива
Перед тим, як запустити мене на планету «No Limits», де кружляють у веселих та корисних розвагах ті, кому вже є 17, пані Ольга знайомить мене з правилами волонтера. Це дуже важливо, щоб не припуститися помилок, які можуть стати додатковим травмуванням для дітей. Залишаючи свій підпис, я погоджуюсь з тим, що безпека та гідність дитини — важливіша за все. Не кричати, не бити, не торкатися без попередження, стимулювати дитину виконувати щось самостійно, допомагати «рука в руці»…
«Основне навантаження — на кураторах, які пройшли спеціальне навчання. Вони знають специфіку поводження з дітьми та підлітками, у яких різні порушення розвитку. В нас є лікар, котрий допоможе, якщо трапиться проблема зі здоров’ям. А волонтери — допомагають організовувати діяльність табору, — розповідає пані Ольга. — Люди охоче записуються — хтось на всю зміну, хтось на кілька годин, як дозволяє час. Такими помічниками стають навіть підлітки — наприклад, діти кураторів, які приходять з ними у табір. Волонтерять у нас й випускники проєкту підтриманого проживання «Тренувальна квартира» — молоді люди з інвалідністю, які пробують жити самостійно за допомогою асистентів».
На планеті «No Limits» приймають гостинно: дозволяють сісти в спільне коло, щоб згадати правила табору. Запрошують піти на руханку, де під веселу музику кожен відривається на повну. Але Даня, підліток на кріслі колісному, схоже, не довіряє мені, незнайомій людини везти його — він повільно, але впевнено каже — краще Прохор. Прохор — це куратор, якого Даня знає. Довіра — важлива. Тому у їдальню Даню повезе він.
«Скоріше б ця спека закінчилася. І війна теж», — каже Назарій, один з найрухливіших учасників старшої групи. Він активно спілкується з дівчатами, особливо йому подобається Діана, яку всі називають, звісно, принцесою. Він розповідає їй про плани на майбутнє, і Діана погоджується, голосно повторюючи все, що каже Назарій. Діані подобається повторювати все, що вона чує, але з найбільшим захопленням вона повторює оплески та пісні.
«Це особливі стосунки», — усміхаючись, каже кураторка Люба, дивлячись на Назарія та Ліану, котрі діляться один з одним фарбами. Кожні пів години Люба оголошує «водну паузу» — через спеку важливо підтримувати водний баланс. Всі мешканці планети отримують свою пляшечку з водою, допомагаючи один одному, якщо є потреба.
Дивитися вглиб
Але головна подія — підготовка до вечірки, яка сьогодні присвячена аніме. І згідно з жеребом «No Limits» має відтворити «Битву титанів». На загальному обговоренні вирішують, що це буде битва двох китайських драконів, яких після сніданку починають розмальовувати усі разом. З інформацією про аніме виступає Владислав — він вже студент Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карповича Карпенка-Карого. Майбутній сценарист лялькового театру докладно і розгорнуто розповідає історію аніме, не опускаючи жодної дрібниці.
«Ні, ще не зовсім, — заперечує він, коли я роблю комплемент, мовляв, він наче Вікіпедія. — Я ще не все знаю, але в мене є час».
Але пам’ятає він насправді вражаючи багато — така особливість його мислення. Тому за цей день багато хто з нас дізнався про аніме стільки, скільки навряд чи хотів би. Ми з кураторками жартуємо про те, що безнадійно відстали від уподобань молоді, а підопічні з задоволенням розглядають персонажів, в які перевдяглися помічники та волонтери.
Іра не дуже активно спілкується, але часто дістає блокнот, куди щось ретельно записує. Важко втриматися, щоб не запитати — що? Вона серйозно каже — це стаття про психологію хлопців. І якщо я цим цікавлюся, то можу почитати одну главу. Звісно, кажу, цікавлюся — хто ж таким взагалі не цікавиться?
«Я записую, щоб не забути. А потім друкую на комп’ютері. Такий конвеєр, — пояснює юна дослідниця. — Мені ще треба довчитися трохи в школі. А потім в універ…»
Вона щиро сміється, коли я здогадуюсь, на яку спеціальність вона хоче вступати. І каже. Що ґрунтовно готується — читає статті в Інтернеті та вчить англійську.
Свої знання вона насправді добре продемонструвала на майстерці з англійської, яку вправно і весело на планеті «No Limits» провів викладач Влад. Він жартував, співав, плескав по словах на дошці мухобійками, перетвореними на ромашки, і здається, ми всі нарешті запам’ятали, чим англійська сорочка відрізняється від футболки, а сандалі від кросівок. На цій майстерці як риба у воді почувався й Микита — неймовірний підліток, який спілкується з оточенням, вказуючи асистентам на літери абетки, яка завжди з ним. Він гарно розуміє англійську, встиг побувати в Америці, а взагалі дуже любить грати на планшеті та має чудове почуття гумору.
Це занурення у світ «No Limits» стало для мене другим сильним враженням від дня у «Космотаборі». Як важливо мати сили та чесність міняти фокус — з специфіки порушень на людину. З того, що не вдається на те, чим можна пишатися. З поверхневого — на погляд вглиб…
Дорослішання дітей і… дорослих
В таборі зранку намалювався ще один привід, щоб плескати та обійматися. У Матвія день народження — йому 18. В перервах між різними активностями, у приміщення квартирування «No Limits» тягнеться вервечка привітальників: усі планети хочуть побажати імениннику всього найкращого. Так вже тут заведено — якщо день народження у табірну зміну, то вітають, дарують, дмухають на свічки на святковому торті.
«Цей надпис на вітальній листівці може прочитати тільки Матвій», — кажуть представники сусідньої планети «МКС».
На листівці аплікація і шрифтом брайля написано: «Ти сонечко!». Матвій читає це за допомогою пальців, дякує і юрба мешканців сусідньої планети вже біжить обійняти ноги іменинника — бо вони найменші у таборі, тож, Матвій для них великий і дорослий. Наступні інопланетяни — «Баба Стефа» (не питайте, чому такі назви у планет, хто ж його знає!). Вони дарують футболку, на якій теж картинка-аплікація — з різних шматочків тканини. Матвій щасливий. Він ще не звик, що йому вже 18, але відчувати таку увагу до себе йому подобається.
«Я теж йому подарував щось, — втаємничено каже Тимофій. Він — друг та супроводжувач Матвія у цій зміні. Тимофій — син куратора, який працює в іншій планеті. — Я вже друге в таборі, і мені дуже подобається. Це весело».
Можливо, дорослі скажуть — і корисно. Як для Тимофія, так і для Матвія. Але для самих дітей це просто весело, бо, здається, вони взагалі не звертають увагу на те, що хтось інший. Керівниця ГО «Бачити серцем» Олеся Яскевич у всіх інтерв’ю каже: у дитинства немає інвалідності. І вся активність організації спрямована на підтвердження цієї тези — діти мають право на спілкування, веселощі, розвиток попри будь-які діагнози чи соціальний статус.
Але мене вразила у «Космотаборі» ще одна, на мій погляд, важлива річ — затвердження права на дорослішання дітей з інвалідністю. І це третє потрясіння, яке сталося зі мною всього після дня перебування у вирію табору. Тут дуже правильно розставлені акценти — на самостійність, повагу до кордонів та врахування потреб. Бо дуже часто за рутинними щоденними турботами навіть найближчі не помічають цих змін, які мають обов’язково відбиватися і на їхній поведінці. Якщо однорічній дитині ще можна дозволити поміняти памперс «під кущиком», то вже трирічці треба забезпечити усамітнення. Якщо в 3 роки ще можна обирати дитячий гардероб чи зачіску — щоб зручно, то вже у 5 обов’язково давати вибір — щоб подобалося. Поважати прояви симпатії та зацікавленості підлітків, не формулюючи «їм цього взагалі не треба», штучно відносячи людину до категорії вічної дитини. Говорити про статеве дозрівання, не табуювати тему сексу, пояснювати тілесні кордони…
А в глобальному сенсі «Космотабір» — це шанс на дорослішання всього нашого суспільства. В якому усі планети мали б можливість бути рівними. Різними, але рівними.