– Ці дні були такі інтенсивні, що я не мала часу навіть аналізувати: хто та чим нам допомагає. Зараз ми в безпеці, в Румунії – нас поселили, коли пізно ввечері приїхали. І взагалі – все добре, – каже Ірина Страмоусова, яка після трьох тижнів виживання у підвалах Маріуполя нарешті опинилася у безпеці.
Родина Ірини до 2014 року жила у Донецьку. Тікаючи від окупації, вони виїхали до Києва, де винаймали житло. Потім купили будинок в Ірпені. Вона з сумом жартує, що, мовляв, вони вміють вибрати “безпечні місця”. А згодом Ірина з чоловіком та двома синами переїхали до Одеси.
– До Маріуполя ми потрапили випадково. В ці останні вихідні перед війною мама чоловіка, якій вже 75 років, потрапила до лікарні з постковідною пневмонією. То довелося незаплановано виїхали до неї в неділю. Й вийшло так, що застрягли там на ці страшні дні. Ми не встигли вчасно виїхати, бо вона погано себе почувала, – пояснює жінка.
Увесь цей час жили вони в родичів чоловіка у звичайній багатоповерхівці на проспекті Будівельників. Коли почались всі ці події, забрали маму чоловіка з лікарні, бо її почали готувати під госпіталь. Родичі якимось дивом, об’їхав пів міста, знайшли препарати, які в лікарні мали б вводити крапельно, у пігулках, бо боялися возити її на терапію: у більшості напрямків вже було небезпечно.
– Все зникало поступово: спочатку опалення, потім електрика, а потім вода. Чоловік вигадав збирати воду для технічних цілей з водостічних труб, коли йшли дощі та було тепло. Бо туалет теж потрібно чимось змивати. По черзі стояли біля цих труб, я навіть відео знімала, але ж все видалила, як стояли перед блокпостами. Перед тим, як пропав газ, ми зі свекрухою спекли перші дві порції хліба… А восьме березня ми вже зустріли біля ватри, – згадує жінка, хоча називати конкретні дати їй вкрай складно. – Пам’ятаю, що на честь свята навіть спекла слойки з розмороженого тіста на вогнищі, а сусідка біляші. Взагалі я не їм м’яса, але тоді це здавалося найсмачнішою їжею – в таких умовах не до дієт. Ми ще не знали, що все буде набагато гірше – у нас був запас олії, борошна, але не було ні тушкованки, ні картоплі, тож було голодно… У дворі стояла вже суха тополя, я з собачкою гуляю і чую, жіночка каже – так добре, що ту тополю раніше не спиляли. Так це дерево перетворилося на так необхідні для нас дрова.
Ірина розповідає, що у під’їзді виникла дуже дружня спільнота, і завдяки цій згуртованості багатьом вдалося вижити. Вони готували їжу біля будинку, розносили її тим, хто не міг спуститись у двір. Її десятирічний син допомагав впоратися з вогнищем стареньким, які з вдячністю ділилися з ним своїми небагатими запасами. Згадує, яким шоком для неї було споглядання за фактами мародерства, які у місті після обстрілів були непоодинокими. Особливо, коли “тягли” елітний алкоголь – навіщо він, коли у квартирах холодно, а знайти воду – за щастя… Але потім, побачивши, як один за одним починають палати зруйновані снарядами магазини, подумала: то, може, й на краще, що люди щось встигли взяти. А що як ця їжа чи приладдя комусь врятувало життя…
Найбільше маріупольці потерпали від нестачі води. Тільки раз чоловік зміг разом з сусідом вибратися до джерела, щоб трохи поповнити запаси. Хтось для технічних цілей використовував воду з калюж, поки ще не було сильних морозів, люди зливали воду з системи опалення. Останній тиждень обстріли були настільки щільними, що єдиним місцем, де можна було її знайти, були батареї у дитячому садочку: на цій воді трималися мешканці цілого кварталу. Але коли вона закінчилася й там, всі зрозуміли, що катастрофа близько.
– Нам, можна сказати, пощастило. В будинок потрапило тільки раз, вбило чоловіка, який нагрівав чайник біля під’їзду. Його поховали. Навколо було набагато страшніше – будинки палали цілими поверхами, люди гинули там родинами, тіла тих, хто загинув на вулиці, теж ніхто не прибирав. В якийсь момент в нашому кварталі з’явилася російська техніка, документи стали перевіряти люди в камуфляжі, ймовірно, з окупованих раніше міст Донеччини. А росіяни одного разу навіть привезли гуманітарну допомогу, на якій були ці латинські літери. Знаю, що постійно пропонували вивозити людей до Росії. Але майже всі мешканці нашого під’їзду чекали на можливість виїхати в інші регіони України. Ми теж. Бо саме там нас чекали рідні, – розповідає Ірина.
Одного разу їм вдалося знайти місце, де був мобільний зв’язок, і дізнатися про можливість гуманітарного коридору. Ірина не може точно сказати, що то був за день, але пам’ятає, що біля Драмтеатру зібралися тисячі людей. Але гумконвой так і не з’явився наче через недотримання режиму тиші обома сторонами. Люди казали різне, хоча зрозуміти причини в майже повній інформаційній тиші було неможливо. В цій складній ситуації більшості маріупольців здавалося, що про них вже ніхто не згадує і питання гуманітарного коридору нікому не цікаве. Після цієї невдалої спроби виїхати, ситуація для родини Ірини стала майже нестерпною. Авіанальоти були постійно, і більшість мешканців будинку знаходилися вже не у квартирах, а постійно у підвалі.
– Нас всіх “перекачав” ротавірус: діти та дорослі не мали можливість ані помити руки, ані споживати їжу та воду нормальної якості. Новини навколо не надавали оптимізму. Коли ми дізналися про трагедію в Драмтеатрі, плакали всі! Бо це неможливо навіть уявити! Поруч з нами теж були сховища, куди завезли людей з Волновахи. Їхнє становище було гірше, ніж у нас: 400-500 людей в одному приміщенні без будь-яких умов для життя та у повній антисанітарії. І у випадку влучання — одразу стільки жертв… – Ірина помітно нервує, коли згадує найважчі дні перебування в оточенні.
Рішення їхати вони прийняли майже миттєво, коли дізналися про можливий гуманітарний коридор для автівок з людьми. Хтось їх відмовляв, бо це могла бути пастка – багато говорили про обстріляні автівки з цивільними людьми, котрі намагалися виїхати. Їм пощастило: в перший день повномасштабного вторгнення чоловік Ірини зміг наповнити паливом бак автівки. І їхній колоні вдалося доїхати до безпеки: спочатку вони доїхали до Бердянська, а наступного дня – до Запоріжжя. Діставшись дому, Ірина з сином вирішили виїхати за кордон: щоб трохи перевести подих та згадати давно втрачене відчуття безпеки.
– Бердянськ вразив майже неживою тишею та порожніми полицями магазинів. На ринку, звісно, можна було щось купити, але майже нікого вже немає гривні: банкомати в окупації ніхто не наповнює, а запаси у людей давно закінчилися. Ми вперше за місяць змогли помитися та зняти брудні речі. Але найстрашнішим виявився відрізок шляху до Запоріжжя: по трасі багато спаленої техніки, перевірки документів російськими військовими більш ретельні, ніж біля самого Маріуполя. Хоча на виїзді з Маріуполя ми теж бачили страшне: біля блокпостів окупантів лежали вбиті цивільні біля своїх машин — вони не подолали цей шлях… Було страшно, і здавалося, від напруження цих днів ми майже не дихали. Тільки у Запоріжжі зрозуміли, що вибралися з пекла.
Ірина впевнена, що гуманітарна катастрофа, що зараз відбувається в Маріуполі, має бути зупинена за будь-яку ціну. Для цього привертати увагу світу до страждань маріупольців потрібно в різний спосіб: залучати професійних міжнародних перемовників, проводити постійні консультації щодо евакуаційних коридорів, допомагати людям вибиратися з пекла. І ця розповідь від першої особи – її вклад у боротьбу за звільнення людей, щодо яких зараз вчиняється справжній геноцид.
Як евакуюватися з Маріуполя?
Станом на 36 добу війни Росії проти України російські війська регулярно зривають домовленості щодо припинення вогню під час дії гуманітарних коридорів, щоби створити перешкоди для вивозу людей на підконтрольні Україні території. Також окупанти примусово евакуюють людей на територію держави-агресора Росії, що заборонено Женевською конвенцією та Загальною декларацією прав людини.
Читайте на Донбас SOS:
На сьогодні, 31 березня, за 15 днів в місто Запоріжжя змогли евакуюватися вже 52770 мешканців Маріуполя, у тому числі 14170 дітей. Евакуація здійснювалася наступним чином:
- виїзд з міста на приватному транспорті у напрямку Запоріжжя з транзитом через Бердянськ;
- вихід з міста пішим ходом на населені пункти Мелекіно, Урзуф, Бердянськ.
- евакуація людей, що прибули власним ходом до Бердянська, на автобусах до Запоріжжя.
31 березня заявлено про відкриття гуманітарного коридору з Маріуполя з транзитом через Бердянськ. 45 автобусів вже відправлено для масової евакуації жителів міста. Евакуація і доставка гуманітарної допомоги буде здійснена за умови дотримання військами РФ “режиму тиші”.
ВАЖЛИВО! Автомобільні шляхи з Маріуполя до Запоріжжя часто обстрілюються російськими військами, тож не є цілком безпечними.
Корисні контакти:
У місті Бердянськ працюють гуманітарні штаби для допомоги маріупольцям:
- ст. т. 3-62-76 та 3-52-52
- моб. 0975515917 та 0504397529.
Для отримання необхідної допомоги маріупольці можуть звертатися за телефонами кол-центру у місті Запоріжжя:
- 0952204111
- 0672204112
- 0800-503-508
За цими номерами також можна отримати інформацію про переселенців, які прибули до Запоріжжя.
Контакт-центр Маріуполя (з 8:00 до 17:00, без вихідних):
- +38 (050) 345 1555
- +38 (067) 345 1555
- Платформа реєстрації заявок – http://kkc-mariupol.bissoft.org/
Знайти рідних та близьких, які евакуювалися з Маріуполя до Запоріжжя, можна за допомогою:
- спеціального сайту з пошуку людей – help.zp.gov.ua.
- форми для збору даних про людей, із якими немає зв’язку, від Донецької ОДА.
- за списками, що публікують в Головному управлінні ДСНС України у Донецькій області.
Зателефонуйте на Гарячу лінію Донбас SOS (0 800 309 110), якщо маєте додаткові запитання. Ми вас чуємо!
Авторка: Єлизавета Гончарова