Коли Донецьк окупували, Дар’ї Побережній було десять років. Першого вересня у її школі, де ще кілька місяців тому висіли рушники та співали українські пісні, все різко змінилося. Відтоді маленька Дарина, яка тільки перейшла з початкової до середньої школи, вже майже не чула української мови і за увесь період навчання жодного разу не побувала на уроці історії своєї країни.
Але завдяки патріотичній позиції батьків, власній наполегливості та спеціальним умовам, що Україна створила для вступників з тимчасово окупованих територій, вона змогла стати студенткою філософського факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Тепер, каже дівчина, знання політології допоможуть їй більш глибоко розуміти процеси, що відбуваються на поневолених територіях, куди вона планує повертатися після деокупації Донеччини.
Ніяких дискусій
— Я закінчувала, фактично, дві школи — у Донецьку, де жила, і екстерном у Волновасі, куди їздила раз на семестр здавати академічні контрольні роботи, — пояснює Дар’я, котра зараз навчається вже на другому курсі університету. — Так вирішили у родині, бо ми не мали змоги виїхати з Донецька, але батьки були з чіткою патріотичною позицією, тому готували мене до продовження навчання тільки у вільній частині України. Звісно, якщо на момент закінчення школи, Донецьк буде ще не деокупований.
Дар’я згадує, що спочатку у школі залишили годину чи дві на тиждень уроків української мови та літератури. А ось історії України довелося навчатися самостійно — в школі вчителі, що багато років викладали історію України, змушували штудіювати підручники, котрі завезли з Росії.
— Це була історія росії та всесвітня історія. Ви не уявляєте, з якою завзятістю вчителька намагалася нам затовкти в голову ті наративи, що друкувалися у тих підручниках. Там ніхто не спонукав на дискусії чи роздуми — одна дуже потужна та нав’язлива пропаганда! — згадує Дар’я. — Я завжди знала, що буду вступати тільки на вільній території, тому сиділа на тих уроках “для галочки”. Але слухати ту історію для мене було суцільним жахом…
Дар’я згадує, що спочатку цей предмет взялася викладати донецька вчителька, котра дуже суворо ставилася до тих, хто не хотів “завантажувати” в себе цю пропаганду. Вона вважала, що це дуже необхідно молоді в нових умовах, тому ретельно слідкувала за засвоєнням програми. А потім її змінив інший викладач, якому, як каже Дарина, ближче була Україна — він казав просто: ось підручники, читайте самі. Взагалі, більшість вчителів української мови та історії просто змусили перевчитися під страхом звільнення та навіть депортації.
— Фактично, історію України я вчила у школі, де проходила навчання екстерном. Але коли я приїхала до Києва вступати, як навіжена купляла різні історичні книжки, бо для мене майже усе було новиною, — емоційно каже Дар’я. — Коли я переїхала сюди, зрозуміла, що недарма ми ці роки готувалися до навчання тут і не розглядали варіантів російських чи донецьких вишів.
Перешкоди
Отримати свій шкільний атестат з української школи Дар’я у 2021 році не змогла особисто — через карантин були закриті КПВВ, тому родина вирішила прямувати через росію одразу до столиці. Її документ вчителі з Волновахи переслали вже до Києва. Там Дарина подала на документи для участі в інтеграційних курсах.
— Я, можна так сказати, максимально підготувалася для вступу: мала український паспорт і атестат української школи. Тому до освітнього центру “Донбас Україна” просто подала документи та чекала на іспити вже в обраному закладі. А тим, хто привіз тільки документи про освіту з окупації, довелося ще складати іспити з базових предметів в опорній школі, щоб отримати атестат, — пояснює алгоритм студентка. — Під час проходження інтеграційних курсів на базі університету, нам давали стипендію. Це хоч якась матеріальна підтримка — бо більшість вступників обирають залишатися вдома саме через грошове питання: дорога, проживання під час іспитів… Не кожна родина має такі запаси… В мене одна подруга — з прифронтових територій, більше в моєму оточенні немає тих, хто вибрався з окупації на навчання. Бо все це дуже складно…
Бо перешкод для таких вступників насправді набагато більше. Щоб наважитися на такий крок, вступникам спершу треба знайти потрібну інформацію, а головне — не вірити фейкам та залякуванням, котрі агресивно розповсюджують в окупації. І під час перетину кордонів їх, м’яко кажучи, не завжди з радістю випускають. У кращому випадку російські прикордонники незадоволено кривляться, а інколи й відверто агресують на “зрадників”, котрі їдуть навчатися у вільну Україну.
— Але я впевнена: коли в абітурієнта стоїть питання, що робити — однозначно, треба виїжджати. Тому особлива процедура вступу для таких, як я, це круто. Бо, об’єктивно, ми не можемо бути на рівні зі школярами, які зростали в інших умовах, в інших реаліях. Яким не доводилося приховувати свої думки та емоції, щоб просто вижити. Самостійно відшукувати правдиву інформацію, вибудовувати всередині себе справжній спротив пропаганді. Якщо є таке прагнення — вчитися вільно — держава має цьому сприяти.
Здійснення мрій
Дарина згадує, що колись, ще дитиною, гуляла у Києві, і, побачивши Червоний корпус університету, дуже захотілося там вчитися. Тому багато років вона крок за кроком йшла до здійснення своєї мрії.
— Мені була дуже цікава політологія — вивчати структуру суспільства, політичні системи, тенденції. Ці знання мені можуть знадобиться, коли повернуся до рідного міста, звісно, вже деокупованого — щоб розуміти процеси, які відбувалися там протягом цих років. Але вже зараз бачу, що спочатку треба проводити певну детоксикацію — очистити мізки людей від отруйної пропаганди, змінити медіапростір, бо зараз там вже приймають ситуацію, коли є одна правда, бо думати інакше небезпечно — як буденність.
Дівчина вважає, що це можливо, бо найбільш активні прихильники ідеології “русского мира” виїдуть, а основна маса буде реагувати на зміну реалій. Але запевняє, що насправді, там досі багато тих, хто чекає на повернення України. Просто люди не можуть про це відверто говорити.
— Важливо боротися за молодь з окупованих територій. Коли ми звільнемо ці регіони, побачимо сотні тисяч дітей, мізки яких просякнуті пропагандою Ці діти — втрачене для України покоління? Бо вони щиро вірять у фейки, не вміють критично мислити, обмежені у виборі та прагненнях, — каже Дар’я. — Тож, їх треба забирати звідти у різний спосіб, щоб не слухали “зазомбованих” батьків та ТБ. Вони отримують тут знання та навички, які допоможуть їх навчитися розрізняти правду та пропаганду. Бо там, на жаль, для цього немає шансів.
Дарина планує вступати й на магістратуру у Києві, бо, каже, у Донецьку над відновленням нормального процесу освіти треба буде працювати стільки ж років, скільки там була окупація.
— А там, думаю, поїдемо у Донецьк. Відбудовувати.