Оксана та Ігор К. (особисті данні змінені на прохання героїв статті) зателефонували на гарячу лінію Донбас СОС з питанням про подальші дії: вони хотіли б отримати компенсацію за моральні страждання з росії після ухвали суду на їхню користь. Після консультування нашого юриста вони подають документи у виконавчу службу, а свою історію зголосилися розповісти — щоб спонукати людей вимагати відшкодування від країни-агресорки.
Пекло: фізичні та моральні страждання
Оксана та Ігор все життя провели у Волновасі. Там у домі, який вони побудували власними руками, виросли їхні доньки. Торік, у лютому, батько під обстрілами забирав дівчат з залізничного вокзалу: студентки встигли врятувалися з Маріуполя на потязі. Але вдома теж не було безпечно: вся родина майже з першого дня була змушена ховатися у підвалі: Волноваху обстрілювали щільно та з важкої артилерії.
“З 2014 року у нас постійно щось десь гупало — лінія фронту поруч. Тому ми не поспішали виїжджати: військові запевняли, що місто втримається, будинок наш був міцним, підвал — надійним, тож, думали — пересидимо загострення, а далі — житимемо як й раніше, — розповідає Оксана, яка усі ці роки допомагала українським військовим. — Але я відчувала, що щось буде, і казала мужу: давай виїжджати. А третього березня нас вже дивом вивезли військові — бої йшли вже у місті, залишатися там було неможливо”.
Оксана згадує, що навколо горіла навіть земля, тіла людей лежали на вулицях… Напередодні вони бачили, як хтось з сусідів намагався добігти до їхнього підвалу, щоб сховатися, але в нього влучило…
“Так я досі не зрозуміла, хто біг до нас у підвал… — з жахом каже пані Оксана. — А наприкінці лютого до нас прибіг батько чоловіка — він жив на сусідній вулиці. Хотів дізнатися, що з дівчатами — він дуже онучок любив. Зв’язку не було, ми серед ночі з підвалу почули, як він гукає: дівчата, дівчатка! Дізнавшись, що ми усі тут, він назад вже не побіг, але й до підвалу спускатися не став: бо ноги болять. Казав: прилетить, то прилетить. І воно прилетіло… Ракета не розірвалася, але пробила дві плити та завалила саме там, де він спав. Поховати ми його не змогли — навіть у двір вийти було неможливо”.
Коли родину вивезли до центральної лікарні, там вже було понад 400 місцевих мешканців. Люди на білому простирадлі написали — ДІТИ, сподіваючись, що будівлю не будуть бомбити. Але її накривали вогнем ще дужче.
“Ми вирішили вже евакуюватися, щоб не заважати військовим. Хоча знали вже про той випадок, коли усі, кого везли навіть у броньованій капсулі, загинули — 38 людей, пряме влучання, — згадує жінка. — Нам пощастило, ми приїхали до Андріївки, там був пункт у школі. Але й там вже лягали Гради… Добрі люди допомогли нам дістатися Вугледару, де були родичі. А, знаєте, вони нам навіть не вірили, що треба тікати. Кажуть: ми тут усе нажили, нікуди звідси не поїдемо…”
Згодом родина добралася до Покровська, щоб сісти на евакуаційний потяг. Бо вже не мали ні своєї автівки, ні будинку, ні грошей чи інших цінностей, які залишилися у зруйнованій Волновасі.
“У мене діабет, а ми навіть ліки не взяли… І той стрес та відсутність лікування досі дається в знаки: моє захворювання прогресує, я потребую лікування та реабілітації, — каже пані Оксана. — Тоді ми доїхали до Дніпра, а там такі черги на евакуацію були страшні. Дві ночі були там, поки потрапили на потяг, що йшов до Тернополя. Цю дорогу я згадую з жахом, але вдячністю: за зупинках прості люди приносили нам бутерброди, воду давали…”
На вокзалі у Тернополі родина збиралася з думками: тоді пропонували транспорт, щоб виїхати до Німеччини. Але донька несподівано знайшла свою однокласницю, про яку думала вже найстрашніше. І вмовила поїхати на Франківщину, де опинилася подружка, щоб побачитися перед виїздом за кордон. Так вийшло, що родина там і залишилася: їх прийняли до себе місцеві, а зараз вони шукають собі житло на більш довгий період.
Мають заплатити за все!
Ігор за фахом — юрист, тому вирішив застосувати свої знання для того, щоб отримати компенсацію за ту шкоду, яку завдала країна-окупант.
“Я побачив, що вже прийняли документ про відшкодування за зруйноване житло. Але тут треба обирати: якщо ти отримуєш від нашої держави, потім не можеш подавати позов до Росії. Але якщо подати на відшкодування моральних збитків, то можна. Тому у червні 2023 року я отримав безоплатного адвоката та написав позов проти росії”, — пояснює чоловік.
З цим позовом родина звернулася до районного суду на Франківщині. Все відбувалося доволі швидко, пан Ігор каже: усі розуміють, що з російської держави треба забирати по максимуму. Тому ніяких труднощів у провадженні не було.
“Доказами про моральну шкоду у нашому випадку є довідка переселенця, опис усіх наших життєвих випробувань, які довелося пережити через російську агресію. Ми надали медичні довідки про наші ушкодження, контузії, погіршення здоров’я. Звісно, усе це підтверджує наші моральні страждання від незаконних дій держави-агресора”, — пояснює пан Ігор. На підготовчому засіданні перевірили документи і родині повідомили, що доказів достатньо. Через два тижні були слухання, і суд виніс схвальне рішення.
“З липня, коли позбавили імунітету державу росія, такі справи пішли швидко. Ми отримали рішення, а потім — виконавчий лист. Який ми тепер маємо переслати до Києва. Взагалі, згідно з міжнародного законодавства, сума компенсації за моральну шкоду десь 35 тисяч доларів, але якщо є загиблі, то сума збільшується. Ми просили більше, але нам призначили десь 60 тисяч”, — каже пан Ігор.
Він вважає отримання такої компенсації абсолютно реальним, на його думку, кошти можуть надходити з різних джерел, пов’язаних з вилученням російських активів.
“Звісно, в першу чергу будуть витрачатися на військові потреби, на будівництво, на відновлення. Але там, де буде рішення суду, держава має це виконати, тому це розглядатиметься на рівні з іншими справами. Після нашої перемоги кількість джерел збільшиться”.
Ігор радить тим, хто планує також подати позов, ретельно збирати докази: їм допомогла наявність світлин зруйнованого будинку, які зробили в окупованій Волновасі знайомі на його прохання, офіційні документи про внесення будинку у реєстр зруйнованого житла, відкриття двох кримінальних впроваджень — про руйнування житла та смерть його батька, паперове спілкування з правоохоронними органами та органами самоврядування.
“Звісно, моя юридична освіта допомогла мені правильно зібрати та задокументувати докази. Але я думаю, це під силу будь-якому громадянину. Докази — це важливо. Без них суду не виграти!” — каже Ігор.
Подружжя вважає, що кожна родина має позиватися до росії, щоб кошти, які вона втрачатиме не використовувалися окупантами для нарощування військової міці.
Коментар юриста Донбас СОС Михайла Фоменка:
На національному рівні наразі немає ефективного способу виконання таких рішень, бо РФ не визнає над собою юрисдикцію українського суду і не виконуватиме рішення добровільно.
Повноважень виконати рішення за допомогою майна росії в Україні також майже немає, бо цього майна майже немає, а те, що є, держава намагається забрати у власність собі та навряд чи буде його коштом виконувати рішення судів з фізичних осіб. Тому зараз має сенс пройти ті процедури, які передбачені нашим законодавством — наприклад, відкриття виконавчого провадження: якщо в майбутньому з’являться механізми виконання (наприклад, коштом репарацій), у людини вже були виконані усі кроки.
За деякими ситуаціями все ще допустиме звернення до ЄСПЛ, попри вихід з неї росії. Але тут потрібні профільні фахівці, бо це дуже тонке питання з великою кількістю особливостей. Також, суто теоретично, існують варіанти виконання рішення українського суду в інших країнах або в міжнародних судах, однак це досить складні процедури й у більшості випадків іноземні суди також відмовлятимуться виконувати рішення проти росії, видані національними судами України, через державний імунітет.