Колишня вчителька з Донеччини Олена Дьоміна навіть на пенсії не полишала справу свого життя. Й у рідній Красногорівці, де у батьківській хаті проводила теплий сезон року, й в Маріуполі, де разом з чоловіком прожила більшу частину життя, вона продовжувала вчити української мови. Після звільнення зі школи в її житті з’явилося жіноче товариство імені Олени Теліги, а через кілька років — перші курси української мови в Маріуполі, що проводилися під егідою “Просвіти”. У 2014 році Олена та її колежанки зібрали ціле освітянське товариство у прифронтовій Красногорівці, а в Маріуполі кожного сезону набирали групи по 30 людей. Тоді на курси приходило багато переселенців, які всією родиною намагалися переходити на українську. Одну з груп становила молодь із цивільного корпусу “Азов”. Приходили на заняття діти, підлітки, багато хто потім, досягнувши віку, пішов воювати.
— Зараз, коли я думаю про Маріуполь, згадую й своїх колишніх учнів. Думаю про те, як складно вивезти цивільних та військових з оточеного міста, — зітхає пані Олена.
Бо про складності евакуації з приморського міста вона знає на власному досвіді. На початок повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком знаходилася в найнебезпечнішому районі Маріуполя — Східному, який у 2015 році зазнав потужного обстрілу з великою кількістю загиблих та поранених.
— У перші дні я чітко знала, що треба виїхати зі Східного. Ми поїхали до товариша у більш безпечне місце — до району Черемушки, що на виїзді на Мелекіне. Коли ми йшли, то в нашій квартирі вже не було світла. Спустилися з 8 поверху, і подумалося: якщо знов на восьмий поверх піднімусь за чимось, то моє серце може не витримати. То взяли найнеобхідніше й поїхали. А вже першого числа почали й там відключати світло та воду, потім газ. То ми залишилися в будинку в приватному секторі зовсім без комунікацій, — пояснює пані Олена. — А потім місто стали бомбити цілодобово. Сусіди бачили, як від одного відділялись блискучі труби, тобто бомби, і їх можна було побачити. У сонячні дні ми дивилися вгору та бачили, як з російського Єйська летіли літаки на інші райони міста. Згодом почалися “прильоти” й до нас.
Читайте також:
- Оперували не за фахом, вантажили, збирали ліки по розбитих аптеках. Як українські лікарі рятували людей в Маріуполі
- Вижити в Маріуполі. Історія порятунку родини з блокадного міста – досвід евакуації і поради
Олена Дьоміна зізнається, що поїхати з міста вирішили, коли під час однієї з дуже рідких через відсутність зв’язку розмов телефоном, донька їм сказала: “Ви що, не розумієте: те що ви сьогодні живі, це випадковість!” Вона наполягала, щоб батьки терміново їхали. Але вони все одно сподівалися, що все швидко налагодиться. І взагалі, у перші дні було незрозуміло, де безпечне місце в Україні. За час очікування перемир’я ресурси зменшилися, а палива для автівки залишилося дуже мало. Купити в Маріуполі пальне тоді було майже не можливо. Але пані Олена каже, що деякі “підприємці” пропанували його за тисячу гривень за літр.
— А потім від обстрілів згоріли кілька хат поруч. І я сказала тоді чоловіку та другу, який нас прихистив: “Якщо ви не виїдете звідси, я піду пішки”.
Вже 5 березня вони дізналися про можливий “зелений коридор”, то вирішили ризикнути та забрати деякі важливі речі з будинку на Східному. Важливим виявилося не надто коштовне, але те, що не хотілося кидати ворогу: прапор, фотоальбоми, золоті медалі доньок, деякі сімейні реліквії та Євангеліє.
— На той час квартира була ціла, навіть вікна не розбиті. Люди жили у підвалах, а четвертий під’їзд нашого будинку було спалене. Я потім дізналась, що сусіди самоорганізувались та цілодобово чергували, щоб тушити пожежі.
Вони кілька разів намагалися евакуюватися автобусами, яких люди чекали біля Драматичного театру. Але раз за разом евакуації не відбувалося. Згодом приміщення театру розбомбили і сподіватися на справжній “зелений коридор” було вже марно. І тільки 16 березня родина змогла виїхати до Білосарайської коси, де товариш, у якого вони переховувалися, залишився, а Олена з чоловіком вирушили на Бердянськ. На блокпостах окупантів в них багато разів перевіряли документи та багажник, фотографували машину та її номер, але нарешті вони дісталися міста. А там знов шукали бензин і, на жаль, не знайшли. Тоді донька пані Олени зв’язалася через соціальні мережі з волонтерами, які тоді ще мали можливість вивозити людей з Маріуполя, і автівку, яка врятувала життя родини, залишили їм. А пані Олена з чоловіком поїхали аж до Львова разом з сусідами, яких випадково зустріли у Бердянську. Звідки вже разом з однією донькою, що жила у Києві, поїхали до Польщі, а через два дні полетіли до далекої Чорногорії, де мешкала друга донька з родиною.
— Це жахливе відчуття, коли все, що ти нажив за 63 роки, вмістилося у 10 кілограмів ручної поклажі. Це дуже важко… Але ми зрозуміли, що найголовніша цінність — це життя. Тепер я вже однозначно вважаю, що треба було виїжджати в перші дні. Хоча навіть мені, людині з прогресивними поглядами та багатим досвідом закордонних поїздок, було складно погодитися. Що вже казати про літніх людей, які ніколи не виїздили за межі міста чи області, — пояснює Олена.
Читайте також:
- Як виплачиватимуть пенсії внутрішньо переміщеним особам в Україні – інфографіка
- Виплата пенсій під час воєнного стану – інфографіка
Але пережити жахіття цих трьох тижнів пані Олена не побажала б нікому. І це не тільки про постійні обстріли та ризик для життя. Каже, їй досі здається, що це був найхолодніший березень її життя. Бо кілька тижнів температура в хаті не підіймалася вище +4, спати було можливо тільки у верхньому одязі, про потребу помитися в такому холоді навіть думати не хотілося. Але Олена Дьоміна стверджує, що тепер цей досвід допомагає їй правильно аргументувати необхідність евакуації у розмовах з іншими людьми. Нещодавно її 92-річна рідна тітка дослухалася та виїхала з Красногорівки до Дніпра.
— Я хочу, щоб усі розуміли: треба намагатися виїхати, якщо ситуація виглядає загрозливо. Бо це змінює тебе, залишає в тобі певні проблеми, травмує глибоко та небезпечно. Після того, як довелося пережити багато обмежень у ці три тижні, я спіймала себе на думці, що наче перестала турбуватися про своє тіло. Наче організм прийняв нові реалії та продовжує жити в них. Тобто, виживати. Думаю, ми отримали добрячу порцію адреналіну: довгий час не помічали, що щось болить чи турбує. Як тільки ми доїхали до Європи, я не могла зрозуміти, що це в мене з ногами… А коли зняла шкарпетки, побачила — вони всі попухли. І я не можу пальцями ніг рухати зовсім.
Зараз Олена з родиною намагається оговтатися та призвичаїтися до життя на чужині. Пенсіонерка каже, що Чорногорія нагадує їй Україну двадцять років тому — з не дуже багатими містечками, економією простору у житлових приміщеннях, низьким рівнем цифрових послуг. Але хоча в Чорногорії не працюють такі потужні державні програми з підтримки переселенців з України, як в більшості європейських країн, вона відчуває щиру турботу та підтримку місцевої громади. Часто спілкується з діаспорою, ходить на мітингах підтримки України. Нещодавно навіть запропонувала свої послуги як волонтера у разі відкриття в містечку, де вони зараз оселилися, україномовного дитячого садочка для маленьких українців.
— Все це додає тепла і відчуття, що ти тут не один. А ще тут в мене онуки, то займаюсь ними. Але перші тижні я вночі “розганяла” літаки над головою, здавалось, що бомби кидають й кидають. Психіка не погоджувалась з тим, що ми вже в безпеці. Бо все одно, смартфон з рук я не виймаю ні в день, ні в ночі. Увесь час мушу слідкувати за новинами, постійно телефоную знайомим, що залишилися в Україні. Хочу почути, що вони там живі та в них все нормально. Про всі події спілкуюся з багатьома своїми земляками. Більшість, як і ми, каже, що повернеться до Маріуполя тільки після звільнення від окупантів. Але, на жаль, хтось так і не зміг позбавитися впливу російської пропаганди.