Лікар-інтерн Денис Козлов зараз працює в лікарні міста Кропивницький. Але цілий місяць він разом зі своїми пацієнтами знаходився в оточенні в місті Маріуполі, а потім – фактично в полоні бойовиків на території Маріупольської обласної лікарні інтенсивного лікування.
Донбас SOS задокументував враження Дениса про події, що стали найважчим досвідом, з якого почалася його лікарська кар’єра. Публікуємо його розповідь у форматі монологу.
Три роки я працював медбратом урологічного відділення, а за півроку до війни став тут інтерном. 24 лютого о 4:47 мені зателефонувала подруга з Києва та повідомила, що почалася війна. З 2014 року я жив у прифронтовому Бахмуті, тому така звістка мене не дуже вразила — війна в країні йде не перший рік. То я, як ніде нічого, зранку пішов на роботу. Дивувався чергам біля банкоматів та магазинів, але всі наступні дні, навіть коли почали захоплювати навколишні населені пункти, не панікував. І не збирався виїжджати, бо це була моя важлива, зараз би вже сказав – дитяча позиція, що треба залишатися. Ми ж лікарі, ми зобов’язані допомагати людям…
«На другій померлій на моїх руках дитині я заплакав»
Втім, багато з моїх колег подекуди вже не ходили на роботу. В когось не було неможливості навіть дістатися з дому до лікарні, а ситуація кожного дня погіршувалась з геометричною прогресією.
На другій померлій на моїх руках дитині я заплакав. Я вам хочу сказати, що це було дуже важко. Набагато важче, ніж я собі уявляв. Після того, як я виїхав, бачив багато емоційних відео з Маріуполя, коли загинула перша дитина. Я бачив смерть наступної. Ми з моїм другом пили у приймальному чай та побачили, як батько біг до нас з дитиною, що загорнута в ковдру. Його поранену дружину допомагали нести волонтери. Ці люди поверталися від бабусі, якій відносили продукти. Потрапили під обстріл, чоловік відбувся легким переляком, у жінки скрізне поранення сечового міхура. А у дитини, здається, осколкове поранення скроневої кістки. Але скажу просто — поранення в голову, можливо, точно не пам’ятаю. Мати прооперували, і коли я їхав з Маріуполя, вона вже ходила, без дренажів та швів, потім її евакуювали до міста Донецька. Те, що людей насильно відправляють у так звану «ДНР» – правда. Примусово, це факт. У мене багато знайомих примусово евакуйовано на той бік. Не знаю як на рахунок фільтраційних таборів, але налаштовані вони проти нас досі агресивно.
Читайте також:
Евакуація на окуповану територію. Як запобігти примусовому переселенню до Росії – корисні контакти
А дитина та вже була мертва. Звісно, ми намагалися щось зробити, але ні… Після цього випадку я просто перестав рахувати смерті. Можливо, психіка так підказала, що вижити можна, якщо перестати переживати та нервувати.
В операційних працювали цілодобово. Не вистачало їжі, медикаментів, про побутові умови я взагалі мовчу. Пацієнти спали на холодній підлозі на матраці, вони отримували мінімальне необхідне лікування. Відсутність електрики – це неможливість користуватися ліфтами. Лікарям, медбратам, медсестрам, санітарам доводилося хворих носити на поверхи самостійно. Лікарям хірургічної спеціальності довелося займатися всім. Пологи приймали також хірурги без акушер-гінекологів. Спасибі інтернам-гінекологам другого і третього року, які згодом взяли на себе такий тягар відповідальності в такий тяжкий час ведення вагітних. Хірурги відкривали книги і читали, як робити «кесарів розтин». Але за ці важкі чотири тижні у нас народилося шість дітей. І шість кошенят. Бо лікарня стала не тільки медичним закладом, вона стала домом для багатьох людей з найближчих будинків. Це була єдина більш-менш вціліла будова з якоюсь гуманітарною підтримкою.
Сумно було дивитися, як місто поглинав хаос: мешканці знищували та грабували магазини та аптеки, брали навіть те, що ніяк не допомогло б вижити. Потім співробітники лікарні додому майже не виходили, то ми й не бачили, що відбувається навколо нашого 17-го мікрорайону. Поки наш район контролювала українська влада та з неба не летіли авіабомби, місцеві волонтери приносили супчик, борщик, кашу якусь, м’ясо. Потім було зовсім погано. З приходом «визволителів» ситуація з продовольством трохи покращилася, але ставлення цих «рятівників», самі розумієте. Коли тобі дають тарілку борщу під дулом автомата, це те ще відчуття.
Місто знаходилося у повній блокаді, жодної інформації не було, нам весь час говорили: скоро нам допоможуть. Якось в березні стало відносно тихо, прильоти були мінімальні. Ми вже зраділи, може, Маріуполю нарешті дадуть спокій. А 8-го березня скинули авіабомбу… Два прильоти в реанімаційний блок. Пощастило: ми спали в операційному блоці, хоча відстань між ними – рукою сягнути.
Коли українська армія відступила від лікарні, ми навіть не до кінця розуміли хто, де та що відбувається. Я піднявся на п’ятий поверх, де базувалися наші пацієнти, ловив зв’язок, намагався додзвонитися матері. Дивлюся у вікно і бачу людей з білими нашивками. Ми взагалі були в інформаційному вакуумі, я й гадки не мав, хто може бути з тими нашивками. Вони мене побачили. Цього разу теж пощастило — не влучили, я встиг спуститися вниз. Через дві години з того моменту по лікарні стрільнув танк, вбило пацієнта.
«Ми збирали ліки в розбитих аптеках, що розташовані навколо. Ми туди просто йшли та брали все те, що було необхідно для наших пацієнтів»
З появою зв’язку з’явився інтернет, ми дізналися про гуманітарні коридори. Частина лікарів виїхала. Це важко — намагатися виконувати цей обов’язок, фактично, без медикаментів, стерилізаційних та витратних матеріалів. Більшість хворих – пацієнти з осколковими пораненнями, при якому необхідно не тільки складне оперативне втручання, а й адекватна якісна антибактеріальна терапія. Люди помирали не від того, що лікар якось не так зробив операцію, а через те, що не було адекватної антибактеріальної терапії. Ми бачили дуже багато інфекційних ускладнень. Було, що російські військові приносили якісь ліки, але ми розуміли, що скоріше за все, нам приносили медикаменти, які перед цим крали на складах.
Я вам скажу навіть більше. Нам, лікарям, доводилося мародерствувати. Це «мародерство» полягало у тому, що ми збирали ліки в розбитих аптеках, що розташовані навколо. Ми туди просто йшли та брали все те, що було необхідно для наших пацієнтів…
На третьому тижні блокади лікарні Маріуполя частині персоналу вдалося вибратися. Після цього медикам категорично було заборонено залишати лікарню, заборона аж до розстрілу. Тоді це навіть ще не сприймалося як полон. Знаєте, після того, як поїхала більша частина колег, з якими ми стали однією дружною сім’єю, з кожним днем мій настрій все пригнічувався. Я почав шукати шляхи відступу. 20 березня до мене підійшов батько пацієнта, якого треба було вивозити, щоб дати шанс вижити, й каже: у мене є дві машини, за одну сяду я, за іншу – ти. Поїхали! Але я не вмію водити машину, то запропонував знайомому лікарю з сім’єю. Але один з місцевих «прихильників», побачивши наші приготування, почав погрожувати, що поскаржиться військовим та відбере машини. Я розумію, що не можна віддавати, бо це два шансу на нормальне життя. То біжу в лікарню, беру пачку пельменів та ящик спирту, щоб відкупитися. І ми виїжджаємо. А далі – найстрашніше.
Читайте також:
Вижити в Маріуполі. Історія порятунку родини з блокадного міста – досвід евакуації і поради
За всі чотири тижні мені не було так страшно, навіть тоді, коли мене мало не підстрелили. Різні блокпости, солдати різних національностей. Ні за яких обставин не можна було говорити що ти лікар, інакше б не пропустили. У мене була легенда, що я студент п’ятого курсу, ну і щось про мої татуювання треба було кожного разу придумувати. На одному блокпосту мене затримали, тому що знайшли у мене в інстаграмі повідомлення від подружки «боєць наш, тримайся». Всього проїхали 25 блокпостів, і на жодному ми не казали, що їдемо в бік вільної України. На останньому блокпосту вони нам: не можна далі, мовляв, Україна нікого не пускає та розстрілює колони. Але ми ж не дурні. Заїхали, стоять бійці з синіми позначками. А ми й не здогадувалися, в кого які мають бути позначки. Думаю зараз в черговий раз поведуся, мені це може коштувати життя. А вони звертаються до нас чистою українською мовою, запитали чи не потрібна нам перша медична допомога. Я попросив водія зупинитися, щоб зафіксувати цю мить. Бо готовий був плакати від радості. Це були найприємніші моменти за останній місяць.
Наскільки мені відомо, зараз лікарня функціонує, але вже під “Міністерством охорони здоров’я ДНР”. Нещодавно спілкувався з колегою, який виїхав пізніше за мене, і він застав той період, коли приїхав цей “міністр”. Каже, обіцяли квартири, гарну зарплату, світле майбутнє і все таке… А в Маріуполі понад 90% будинків просто знищені.